Петрові станули сльози в очах. Дивився з подивом на старого, що гордо підніс угору низько стрижену сиву голову і моргав навислими бровами. Почув, що, може, образив старого, і став перепрошувати:
— Ви не беріть мені, пане Федорій, того за зле, але я не знаю, як воно буде…
— Нехай вже так буде, паничу, як я казав… До войська я вже застарий, то бодай вас, молодих, підвезу.
— Дуже вам дякую, — говорив зворушено Петро. — Ходім тепер до школи. Там умовимося, коли і як.
— Міркую, треба зрання, паничу, досвіта, бо й дорога по дощі не дуже мудра, і таки є куди махати.
— А ще як дощ буде, — докинув Петро.
— Не показує,— відповів дід. — Моя нога не обзивається, і кури пішли хутко спати…
— Куди ви, пане Петре? — питалася пані Керницька.
Йду, пані добродійко, до школи з Федорієм могорич запити, — відповів весело.
— Поїде?!
— Не тільки поїде, але й грошей не хоче старий. Каже: «Підвезу бодай вас, молодих, коли вже сам застарий іти з вами. Ви йдете, — каже, — добровільно свою землю боронити?»…
— Дивіть, який чесний чоловік!.. А вертайтеся назад і просіть вуйків, щоб скоро приходили! — кликнула за Петром.
Петро йшов поруч зі старим, взявши його з пошаною на праву руку, і щораз поглядав на старого. Дід Федорій наче відмолодів, відродився. Голова догори, око блистить молодечим огнем, а ноги додержують ходу і тримають крок. Чи не пригадав собі старий своїх безконечних маршів, які робив тому піввіку назад? Чи не причувається йому бойова сурма, не гуде барабан, не лопотить над головою хоругов?! Чи не почувся воєнним товаришем того молодика і сам став на п’ятдесят літ молодшим?!..
***
Вечером Городюки і Петро були знову на приходстві. Сиділи за столом у їдальні і спокійно гуторили, так, немов отець Еміліян не був арештований, а Петро не від’їздив завтра на війну.
— Десь-то мій бідний муж, — згадала була пані Керницька, і очі зайшли сльозами.
Але нові і старі аргументи Городюка та її власне переконання, що то лише хвилева помилка, відігнали чорні думки і випогодили обличчя.
Так само і щодо Петра…
Не раз око пані Городюкової сповнялося сумом, коли падало на дорогого «хлопчиська», але зараз приходила потішаюча думка: «Він же їде щойно вчитися. А заки вивчиться — війна вже, певно, скінчиться»…
Городюк загалом був такий, що не любив показувати назверх, що всередині діялося, а Наталка так мало брала участи в розмові, що не входила в рахубу.
ebooksa