«Дівчина кохана, — думав далі,— спить собі десь тепер, спокійна за батька, який ось-ось з’явиться свобідний назад серед своїх».
— Не знати, дядьку, — заговорив голосно, — як там зі староством.
— Не вірю, щоби виїхало.
— Але стрільці могли дуже легко відійти.
— Думаю, що їх на фронт не пустили б.
— А от ми ходили боронити Золочева!
— Е! Це тільки в останній потребі. Може, війська не було під рукою.
Петрові трохи прикро було, що дядько так легковажно говорить про стрілецьких новобранців, але в душі признавав сам, що стрільці не дуже ще надавалися до війни.
Загорнувся щільніше і мовчки слухав чвакання кінських копит. Із-за гори вискочило напроти них авто. Василь скочив, щоб подержати коні. Авто під’їхало ближче і, минаючи їхній віз, спинилося. З-під буди виглянула вусата голова, вбрана в високу синяву шапку. Малі очка хвильку приглядалися нашим знайомим, а далі скрипливий голос запитав:
— Nach Puszany?
— Ja! Nach Bużany! — відповів Городюк і вклонився.
— Also: los!
І авто покотилося далі, бризкаючи аж до ровів болотом. Городюк довго дивився їм услід, мовби хотів виловити бодай одну з тих думок, що поїхали в авті.
— Цікаво, що то за одні?
— Якісь булавні старшини! — відповів Петро.
— По чім пізнаєш?
— Мають вищі шапки від звичайних старшин.
Віз рушив далі, але незадовго знов треба було спинитися. Від сторони Золочева над’їхали два вантажні авта, повні якогось краму. Важкі колеса вгризалися в шлях і зоставляли за собою дві крайки сліду.
— Недовго витримає гостинець під такими тягарями, — сказав котрийсь із хлопців, дивлячись услід за автами.
— Не знать, що вони повезли такого?