— Мій найстарший син є в стрільцях також, — сказав не без гордости панотець. — Він мені заявив, що виїжджають до Львова, де збирається ціла стрілецька армія. Вона має, здається, в найближчих днях рушити на відсіч Золочева.
— То в Золочеві вже ніхто зі стрільців не остав? — питався гарячково Зварич.
— Думаю, що ніхто. Я бачив, що всі їх старшини, і полковник, і сотники, виїздили.
— А в Золочеві є ще якесь військо?
— Військо!?.. Певно, що є, бодай було до того часу, як я від’їздив.
— Як ви думаєте, панове, — звернувся священик до Городюка і Зварича, — чи можливе, щоб москалі аж сюди залізли. Де ж наше військо в такім разі?
Городюк рішуче похитав головою.
— Я в те не вірю. Що москалі йдуть трохи наперед, то це, напевно, такий план, щоби їх заманити в засідку.
— І я так думаю! — підморгнув таємничо священик. — Тільки, знаєте, коли вже буде рішаюча битва?! Як потягнеться отаке з тиждень-два, то чоловік зруйнований, вважайте.
— А ви, пане, звідки? — звернувся він до Городюка.
— Я з Бужан, управитель школи.
— Ех! Щасливі ви, — зітхнув з жалем священик. — До вас війна не дійде. А ми…
— Влодзю, їдьмо вже! — заговорила жінка. — Пізно буде!
— А панство куди? — спитався Городюк.
— Властиво, самі не знаємо, — відповів священик. — Думаємо десь у недалекім селі станути. Моє поважання! Ми таки вже поїдемо.
Попівські коні по зрілій надумі рушили з місця, і бричка заколивалася, постогнуючи. За бричкою потяглася і друга підвода — з клунками, старшою панею, котом і арістоном.
— Ну, як там, пане директор? — звернувся до Городюка Василь. — Правда, що нема чого їхати.
— Сам не знаю, що робити? Ти, Петре, як думаєш?!
— Я думаю їхати до Золочева розвідати, що і як; я вступлю на кватиру, заберу речі і, може, зловлю який потяг, до Львова, а ви вернете собі зараз назад.
— А як москаль є вже в Золочеві? — спитався один з новобранців.
ebooksa