Мужик, що поганяв кіньми, тільки знизав плечима у відповідь.
— А чого ж утікаєте? — запитав з черги Петро.
— Москаль! — кивнув мужик головою на схід.
— Ов, то щось недобре! — вирішив Городюк півголосом. — Злізьмо, розпитаємо докладніше.
Вози втікачів їхали рідко. Між одним і другим були прогалини, які виповняли піші.
Ровом надійшла якась жінка, женучи перед собою кількоро гусей. Гуси раз у раз скручували то на дорогу, то на поле, але баба зганяла їх назад у рів. В подолку несла щось — здається, якесь зерно. Видно, хотіла забезпечити гусям харч у поході.
Йшла тихо, кваплячись кудись, час до часу погейкуючи на гуси:
— Агусь! Та куди йдеш! Агусся!
З-під хустки висунулись пасма сивого волосся і теліпались коло вух, як жидівські пейси. Поморщене старече обличчя ще більш порепалось від змучення і грижі, а зморшками котилися сльози, як дощівка бороздою. Раз у раз утирала долонею очі, щоб не прогавити гусей.
І жалко, і сумно було дивитися на неї.
— Господине, а ви звідки? — запитав Городюк.
— З Вороняків, пане! — відповіла, похлипуючи.
— Куди ж ви так?!
— Ой, нещасна година моя! — заголосила баба. — Чи я вже знаю куди… Втікають люди — втікаю й я…
— А ви самі, чи ще хто є з ваших?
— Не знаю, пане… Були в мене син та невістка, але десь їх не виджу.
А далі, впадаючи в розпучливий плач:
— Може… де їх… добре москаль забрав…
— Який москаль?!.. Де москаль?!.. — дивувався Городюк.
— Та в Золочеві! Нині рано як наробили крику: москаль іде, москаль! Я хутенько до хлівця, вигнала гуси та й на поле!.. Син з невісткою хапали що могли з хати… Ой, пішла наша кервавиця, Боженьку святий!.. — завела баба накінець.
ebooksa