Франц зовсім очманів, і не розумів, що з ним робиться. Він і не пробував пручатись, коли десятки жіночих рук підхопили його і як мішок з піском кинули в тачку.
– Штрейкбрехер! Зрадник!
– На смітник падлюку!
– Хай знає, як зривати страйк!
Обидва шпики, взявшись у боки, голосно зареготали.
Під вигуки й лайки тачку підхопили й покотили вперед. Приголомшений Франц Каркаш лежав у ній, безпорадно теліпаючи руками й пацаючи ногами. Він нічогісінько не розумів.
Жінки підкотили тачку до рівчака, куди зсипали сміття, й під вигуки та сміх вивалили з неї Франца Каркаша.
Каркаш покотився на дно рівчака, обвалюючись у сміття та бруд. Коли він докотився до дна, він навіть не знайшов у собі сил поворухнутись – так несподіване було все, що з ним скоїлось.
Він чув крики, що долітали до нього згори, і лежав уткнувшись обличчям у жужель без будь-яких почуттів і думок в голові.
Коли крики стихли, він підвів голову й побачив, що лежить на м’якій купі сміття та жужелі.
Деякий час він міркував, що з ним скоїлось. Потім, зрозумівши, що з ним розправились як із штрейкбрехером, знесилено підвівся на ноги, і, закриваючи обличчя руками, геть побрів, спотикаючись, з довгого рівчака.
XII
Жовті електричні груші виростали на чорних платанах парку. Вони сяяли, як чарівні плоди в казці про жар-птицю і там, де пробивалось їхнє сяйво, листя платанів було смарагдове.
Був вечір. Звідкись із близького ресторану долітали звуки оркестра. Скрипки виводили мрійливий вальс.
На лавах вздовж алеї сиділи люди. Люди були чорні, як чорне було і їхнє буття. Це були бездомні, безробітні люди, – пролетаріат, викинутий на вулицю підприємцями.
Поліцай, що нагадував кажана, проходив алеєю і будив кого-небудь з них.
– Тут спати не можна!
Тоді чоловік чи жінка вставала і, похитуючись, ішли до іншої лави, щоб знесилено звалитись на неї.
Франц Каркаш сидів на лаві коло фонтана. Вода плюскала, переливаючи сріблом в електричному промені, що пробивався крізь листя платана. Коли змовкали скрипки, було чути, як, плюскоче вода, але цей сумирний настрій парку не заспокоював Каркаша.
Він весь горів з одчаю, що охоплював його. Каркаш ще досі відчував, як його везуть у тачці жінки, як він котився на купу сміття, і почуття безпорадності й сорому охоплювали його. Все скінчено, він тепер зайва, нікому непотрібна людина. Він нічим не може допомогти Жакеліні та й собі самому не може дати ради. Почуття задоволення й зловтіхи охоплює його, коли він згадує обличчя майстра й шпиків, що викинули його на вулицю. Гнів і обурення охоплюють його, і він бачить себе в лавах демонстрантів, що несуть червоні прапори, він бачить себе з рушницею в руках на барикаді. Та раптом гнів змінюється на ще більший одчай. Він обводить поглядом сусідні лави і бачить на них людей, таких самих, як він, стомлених і чорних.
ebooksa