Двері в день. Міс Адрієна

Вулицею блукає пляма світла од маленького ліхтарика. Вона освітлює паркан, землю, стовп і, нарешті, натрапляє на чорну постать людини, що лежить на землі. Світло ліхтаря спиняється на постаті й освітлює обличчя старого Андрія Гая, що мертвий лежить на землі, розкинувши руки. Його обличчя скривавлене. Світло ліхтаря гасне, і стає темно.

XIII

Хатнє будівництво

Стало тихо й мирно. Повідь увійшла в свої береги, накреслились сталі кордони та обрії. Колишні вороги стали друзями, а друзі поробилися ворогами. Живим залишилося жити, а мертвим бути мертвими. Людям набридла війна, їм захотілося працювати, кохатись і народжувати дітей.

Теодор Гай опинився в перших лавах хатніх будівників. Він одружився з Марією Терещук і переїхав з нею жити до центру. Життя великого міста й кохання оточили свідомість Гая високими мурами, і він поволі став забувати про маленький принцип, що ще жив у ньому, але вже дуже рідко спалахував своїм сигнальним вогнем.

З Гаєм трапилася прикра історія, він був засліплений. Історія з ним була трохи оригінальніша від інших історій, що траплялися з багатьма хатніми будівниками. Він не закохався в машиністку з установи, в якій працював на відповідальній посаді, він не програвся в рулетці й не розтратив державних грошей на шикарну кокотку, але він потрапив у полон до своєї власної жінки і непомітно для себе загруз у ньому.

У вільні від праці в установі години Теодор Гай старанно устатковував своє житло. Він ходив з Марією по крамницях, витрачаючи гроші на безліч дорогих, розкішних речей, що впливали на психіку й на думання, гальмуючи блискавичний плин думок лише одним своїм призначенням. Нарешті, Марія витягла з вітрини комісійної крамниці й картину, що висіла між рушницями й мідяним тазом для варення.

Гай поволі й непомітно одірвався від своїх товаришів, забув про них, забув і про Оксану Совз, забув і розлюбив усіх, до кого раніше був близький.

Лише на великі революційні свята, в патосі оркестр і залунених кроків, у пронизливих звуках військових сурм він почував, що щось втратив дуже цінне, що таке потрібне йому.

Поволі до його безтурботного життя почали встрявати колючки сумнівів.

У місті, де він жив з Марією, з’явився Степан Терещук, а разом з ним, ніби довга Терещукова тінь, Дмитро Гамуз. Нове село не стерпіло їх, і вони були змушені тікати до міста, як хижаки, вишукуючи здобич. У місті вони відкрили пивну і знову спокійно робили діло собі до смаку. Вони використали для цього й Гая через Марію, коли їм доводилось діставати різні дозволи та патенти.

З цього часу і в коханні Гая появилася поразка. Марія часто почала пропадати в цій пивній, зваблена шумливим джазбандом, електрикою й безліччю відвідувачів. Гай, часто лишаючись насамоті, тепер міг подумати про все, і йому іноді ставало навіть дивно, як він відірвався від товаришів і як він не пішов на партійну перереєстрацію, як він непомітно сильно загруз.

Все частіше спалахувало в ньому бажання кинути це все і якось повернути попереднє, але він щоразу натикався на власне безвілля. А в найрішучіші моменти, коли ось вже міг зважитися на новий крок, він зустрічав кохання Марії, що знову повертало йому його розкішний полон.

Часто вечорами, коли Марії не бувало вдома, Гай лежав у себе на ліжку і, дивлячись на картину, що її купила Марія в комісійній крамниці, і нічого не бачачи, вигадував різних способів переінакшити своє життя. Йому в уяві повставали цілі романи, що здійснити їх можна лише на папері. Так, пересипаючи свою волю порошком мрій, Гай створював фантастичні проєкти, що підсолоджували дійсність.

Вдивляючись у картину, Гай починав мріяти про побут кам’яного віку і лише шкодував, що не має «мащини часу», яка б перенесла його в цей побут.

Гай вдивлявся й бачив, що фарби на картині потріскали, зблякли, припали порохом…

Темний вечірній обрій палахкотить загравою… Червоний колір напружений і темний. Почувається, що нестерпучий жар б’є звідкись із землі та обпалює небо. Сонце провалилося в безодню і там клекотить гарячим вогнем, заливаючи розтопленою палючою лавою небосхил. Червоні пекучі стріли летять геть у простір, освітлюючи своєю загравою небо. Відблиск заграви падає на могутні хащі допотопного лісу. Величезні дерева, міцні й чорні, як дивовижні крицеві скелі, відбивають на собі відблиск заграви. Спереду чорна прогалина порожня й темна, як вугляний склеп.

І ось раптом чути хряск і важку ходу, і от ввижається потворна морда допотопного чудовиська. Чудовисько велетеньських розмірів важкою ходою виходить на прогалину. Воно важко сопе, його подих підхоплює луна допотопного лісу, і от здається, що дихають ці кремезні чорні дерева, ці могутні крицеві скелі.

Раптом страшний рик струшує ліс. Од цього звуку все дрижить. Дрижать дерева і дрижить земля. Її трусить землетрус звуків, що видираються з пащі чудовиська. Перше чудовисько потрапило на другу величезну потвору. Крики розлютованих потвор струшують землю. Потвори сходяться, і від їхнього сопіння й тупоту стогне ліс. Клацання зубів, сердитий рев, важкі удари зливаються в чорну ворухливу масу, яку раптом обливає червона кров, що бурхливо виривається з поранених тіл. Кров парує й світиться червоним блиском, який зливається з загравою. Ї ось тепер здається, що обрій, нетри землі, ліс і потвори палахкотять гарячою кров’ю…

XIV