Полювання давало все менше й менше здобичі. Люди починали голодувати та виснажуватись. Доводилося щоразу дуже далеко відходити від стоянки, але наслідки полювань не могли задовольнити потреб. Надходив час шукати нових місць.
І одного разу, коли вся орда була в зборі, всі ухвалили зробити похід на південь, туди, де сонце, мабуть, знаходиться ближче до землі, що в його сяйві гріються дикі корови й бики.
Найстаріший член громади дід Одноокий, великий знавець лісів та життя, що тепер зберігав огонь, казав промову:
– Брати й сестри й діти матерів, слухайте, що скаже старий мисливець! Багато я бачив, як сонце заходило й виходило з провалля, де кінець світу і де живе воно, багато сестер і братів з того часу повернулися назад до землі й нагодували нові рослини, дали життя новим людям, слухайте, я кажу вам, що настав час кидати улюблене вами місце. Земля виснажилася й хоче відпочинути, вона хоче відійти у напівмертвий стан, як і ви відходите в нього щоночі. Ви бачите, що навіть звіри знають це і помандрували назустріч сонцеві. Ми мусимо зробити те ж саме. Важка путь перед нами, довго доведеться йти нам, але нас чекає там багато смачної рослини та їжі. Це буде не перша мандрівка. Це було давно, я пам’ятаю, був ще хлопчиком, коли ми прийшли сюди з першої стоянки. І наші предки, що живуть в нас самих, теж мандрували і діти предків, і діти дітей. Смілива кров тече в наших жилах. Хіба ви відступали, холи зустрічалися з ведмедем, хіба ви тікали, коли на вас нападав леопард? Навіть великий мамут боявся вас і йшов геть, побачивши вашу сміливість. Вперед, брати й сестри! Це я кажу вам, старий мисливець, що одним оком дивиться на сонце і спостерігає єство речей.
Дорослі мисливці тихо хитали головами на знак згоди. Жінки не давали кричати дітям.
– Ге!.. Ге!.. – відповідали юнаки.
І багато вже днів і ночей посувається вперед лісами орда. І дідова палиця, що на ній він записує час, уся вкрилася тоненькими й товстими рисками, що означають сонце і темінь, сонце і темінь.
Орда пристала й притихла.
– Гой!.. Гой!.. – кричав передовий мисливець.
Він побачив якогось звіра і кілька мисливців кинулись до нього. Коли вони продерлися крізь купи, вони побачили дивовижну картину.
Великий благородний олень заплутався своїми тінястими рогами в вітах дерева, що низько спускалися над землею. Олень напружував усі сили, щоб видертись, але заплутувався все сильніше. Налякана й схвильована, ніжна самиця ходила навколо нього стурбовано, нюхаючи повітря. Було таке вражіння, ніби олень бореться з велетенським деревом. Кілька шакалів, почуваючи здобич, вже чигали в кущах.
Мисливці, що вискочили на заклик, звели свої луки, але враз зупинились, мов скам’янілі. Вони були вражені. Самиця не тікала від них, вона вся тремтіла і стояла, дивлячись на них, в її великих очах стояли сльози.
Луки опустились.
Мисливці, виховані в жорсткому оточенні природи, де з кожним з них траплялося безліч випадків, не могли вбивати благородного звіра, коли в нього трапилося нещастя. Коли б то був лютий їхній ворог тигр або лев, або взагалі хижий звір, вони не зупинилися б навіть на хвилину. Але це був звір, завдяки якому вони живилися, який давав м’ясо, роги, шкуру й міцні жили для луків або для шитва. Це був так би мовити приятель, що його використовували люди в щоденному житті. Це була добра, нещасна тварина, яка хоробро захищалась, коли на неї нападали. Не можна вбивати того, хто спить, або того, хто лежить, або того, з ким трапилось нещастя. Це був закон. Тільки короткоморда гієна, що їла стерво, або боягузливі шакали могли робити таке злочинство. Лише хитрий тигр або дика кішка могли напасти на заснулого. Навіть лев і той ніколи не дозволяв собі такого злочинства. А люди, адже вони вище всіх звірів, і їхні почуття ще благородніші за почуття лева, люди не могли вбивати кволого або нещасного. Вони стояли вражені цією пригодою і дивувалися з того, що самиця не тікає від них.
– Еге, – сказав здивовано один з мисливців, – вона не боїться нас, вона більше боїться шакалів, що від них завжди може втекти. Це дивно!..
– Вона, мабуть, ніколи не бачила людей, – сказав другий мисливець. – Оленя треба звільнити, бо шакали загризуть його.
Двоє мисливців вилізли на дерево і почали обрубувати галузки, щоб звільнити оленя.
Олень притих, він не пручався. Він не боявся цих двоногих. Він ще ніколи не бачив таких звірів, але він почував, що ці звірі, мабуть, були добрі, як зайці. Він знав, що звіри вперше завше нападають на самицю або на дітей, бо вони не можуть боронитися. Ці ж зовсім не зачіпали самиці і тим більше не могли зробити якої-небудь шкоди йому самому. Він терпляче чекав, поки мисливці рубали віти. Нарешті, відчувши полегшення, олень шарпнув і звільнився від міцних тенетів дерева. Кілька маленьких галузок і листя зачепилися за його роги. Мисливці знову швидко звели луки і стали напоготові. Але олень не нападав на них, він трохи постояв, дивлячись на цих дивних звірів, що звільнили його, обнюхав самицю, що весело підбігла до нього, і, голосно просурмивши, побіг геть.
Мисливці мов зачаровані дивились на те місце, де перед тим стояв олень. Дико й сердито прогавкав десь у кущах розчарований шакал, і вони схаменулись. На їхніх обличчях сяяла весела посмішка. Вони були дуже задоволені з цієї пригоди. Повернувшись до орди, вони побачили, що всі готові до бою юнаки стояли навколо гуртка жінок і дітей з луками в руках.
Потім здійнявся веселий галас: вся орда дуже жваво обговорювала цю пригоду, переказуючи її в різноманітних варіянтах. Було багато матеріялу, щоб згодом, сидячи коло вогнища, можна було ділитись вражіннями та розповідати всяких історій. Люди почували інстинктивно, що незабаром вже кінець походу і десь близько нове пристанище.
ebooksa