Двері в день. Міс Адрієна

Із-за перегородки швидко вийшов перукар у білому фартусі й приступив до своєї роботи. Перукар старанно, до болю, милив бороду Гаєві, потім шкріб її тупою бритвою, стриг волосся на голові, поливав одеколоном, пудрив і, нарешті, з попереднього обличчя Теодора Андрійовича Гая залишилась лише загальна подібність. Обличчя його було рожеве й молоде, якийсь дитячий вираз застряв у кутку вуст, в очах, у білих блискучих зубах.

Коли перукар заявив, що його робота скінчена, Гай попросив підібрати йому серед перуків відповідну бороду й вуса.

– Мені доведеться виступати на аматорській вечірці, – заявив Гай, – а тому я хотів би, щоб ви мені приліпили бороду і вуса тепер, бо я це зроблю сам дуже кепсько.

Коли Гай вийшов з перукарні, він мав вигляд солідного вченого, лікаря або громадянина, що кохається в своїй бороді й вусах і думає, що за такий вигляд його поважають і інші громадяни, а особливо жінки та діти.

VI

Дивовижна крадіжка

Темно-синя ковдра простяглася понад містом. Темінь зіщулилась в переулках, лягла під каштанами й тополями бульварів. Каміння будинків стало холодним і ніби ще більш зросло своїми огромами до самого неба. І там далеко на обрії, де будинки утворювали кам’яний коритар, важко звис на небі, зачіпаючи за кам’яні поверхи, пощерблений місяць, вже зовсім червоний і неблискучий.

На вулицях коло крамниць сиділи зігнувшись поснулі вартові, самотні візники окремими кораблями стояли на причалах тротуарів, а навколо була кам’яна пустеля з чорними дірами зачинених вікон.

Великий і довгий одноповерховий будинок анатомічного театру був темний і муругий. Великі вікна були чорні й зосереджені.

Раптом у маленькому віконці старого доглядача будинку заблимав вогник.

Старому дідові-доглядачеві не спалось. Йому приснився страшний сон, йому ввижалось, що в анатомці ворушаться понівечені тіла людей. Ніч здалася йому якоюсь неспокійною в своїй тиші та завмерлості. Дід, засвітивши лямпку, знову ліг на тверде ліжко і смоктав цигарку.

Ось він трохи підвівся на лікоть і прислухався. Тепер він цілком виразно чув чиїсь кроки по сходах і в помешканні анатомки. «Хто б це міг бути?» – подумав дід. За своєї тридцятилітньої практики він уже знав, що мерці не ходять, що їх нічого боятись і що живі завжди страшніші за мертвих.

Дідок обережно встав з ліжка, засвітив ліхтарика, обережно прочинив двері й вийшов у коритар.

– От, піймаю якого шибеника! – прошепотів він.

Він завжди кілька разів на ніч обходив помешкання анатомки, бо знав, що молоді шибеники студенти-медики, що вивчають остеологію, часто залишаються в анатомці, сховавшись де-небудь після лекцій, щоб уночі на дозвіллі вкрасти руку або ногу кістяка, або порізати якого-небудь покійника так, що його потім не впізнає найближчий родич. Дід знає, що ці шибеники, щоб показати свою хоробрість, іноді навмисне лишаються ночувати серед трупів і часто серед ночі, не витримавши власних фантазій, з переляканим криком біжать до його кімнати, ховаючись від утворених власною уявою привидів.

Доглядач старечою ходою обійшов коритари, заглянув до авдиторії, до анатомки, до кабінету з науковим приладдям, де йому почувся якийсь скрип, і, не знайшовши нічого, повернувся до своєї кімнати, знову ліг у ліжко і після такої прогулянки швидко заснув.

В цей час між столами та шафами анатомічного кабінету пройшла якась тінь, на мить було чути легку ходу, і потім знову все завмерло.

В сірому світлі, що лилось у вікна з нічного неба, тьмяно освітлюючи кабінет, поблискували скляні шибки шаф, чорніли муляжі, сіріли слоїки з заспиртованими препаратами. Крізь скляні шибки високих шахов на кабінет скірились вищиреними зубами і білими щелепами кістяки людей, мавп, антропоїдів, черепи скитів і доісторичних людей. Провали очей на білому тлі кісток визначались чорними великими дірами чудної Форми. В інших шахвах тихо дзеренчали від чиєїсь легкої ходи блискучі метальові інструменти, ампутаційні ножі, пінцети, зонди, ножі, кохери та розпораторії. Великі анатомічні мапи килимами вкривали стіни. Тут заховались великі таємниці науки, які завше викликають почуття страху та загадковости. А тому й хода людини, що забралась сюди вночі до кабінету, була якась обережна й полохлива.

Людина вийшла до коритару і засвітила сірника; маленький вогник освітлив бородате професорське обличчя й чорну постать в легкому пальті й чорній шляпі. Під пахвою в неї був якийсь не дуже великий, трохи зібганий пакунок.

Коли б не знати історії в перукарні, то нам було б неможливо впізнати в цій постаті Теодора Андрійовича Гая, а тепер можна з певністю сказати, що це був безперечно він.