Празька школа: хрестоматія прозових творів

— Огонь!

Петька Клин не впав, хоч ґрімаса болю змінила його лице: він упав лише по другій сальві, а жовніри дали сальву ще втретє до бездушних останків людини.

ГАДЮЧКИ

Мартуся їхала трамваєм. Далеко ще було — кільканадцять кілометрів за Прагою. Така сіра подорож.

Трамвай звернув із Вацлавського намістя у бік Староміського і став: насупроти із Пшикопів ішов інший і теж став, як велика обрескла гусінь серед комашні, бо то чехи верталися з якоїсь паради.

Раптом ударила музика духового оркестру.

Грім оркестру відізвався в людських серцях. І люди сміялися, перегукувалися й ішли. Ряди гірняків у чорних шапочках, шинелях із пелеринами і кирками за поясом, ряди соколів у сірожовтих і червоних сорочках, легіонери французькі, італійські, російські, інші військові в беретах, в підгорнутих збоку капелюшках з перами, в американських кашкетах із ромбами — всі йдуть живою, гарячою стіною...

— «Ах, якби то був Київ! — думає Мартуся. — Велика Володимирська, Прорізна, Хрещатик»...

Бліда й змучена, примружує очі й бачить легкі шлички кавалерії, що тріпотять на вітрі з-над Дніпра, і високих синьожупанників у сивих смушевих шапках.

— Наші, наше...

Розплющує очі: ні, це — чехи, чехи, чехи. Куди не глянеш — чужа радість, не наша. Така чужа радість.

Сиділа, прикривши очі рукою, затихла, зібгана. Як мала, змучена, гострозуба звіринка.

Треба знову було їхати, треба було йти, треба було ще їхати, щось говорити, пропихатися. Над очами боліло, затискувало.

Нарешті — Кобиліси. Височилися димарі й комини фабрик. = Жовтавих будиночків не рясно. Осінь їх робить ще самотнішими.

Під ногами дзявчить грязючка. Довкола ж Кобилісів — болота. І це з них повзе передвечірній туман і затирає обриси фабрик і домів.

Господар Мартусі й її брата — різник. До нього — вхід з вулиці, до них — з городу. Півкімнатки без вікон — Мартусі, а кімнатка з вікном і столом посередині — її брата.

В кімнаті — передвечір.

— Знаєш, Мартусю, — каже брат, а чорні очі його тепер дивні, майже незрячі від мрії. — Знаєш, Мартусю, я мушу знайти на вулиці доларовий банкнот. Я його майже бачу, такий зелений. Як я йду вулицею, я завжди уважно дивлюсь під ноги. Кажу тобі, Мартусю, я його знайду...

Він оповідає, а його подовгасте, жовте від ревматизму лице світиться. Він вчиться на натуральних курсах і йому легко мріяти. Мартуся ж — студентка, вона інша, вона знає життя.

— Не розбалакуйся занадто, — каже Мартуся суворо. Брат замовкає і дивиться, як швидко малі, сухі сестрині ручки витягають і вбивають голку в натягнене на обруч рішельє.