Вони вже похлептали картопляної юшки, але їм голодно. І от брат починає оповідати «про їжу». Про те, що можна їсти. Сміється з того, як то студенти в Україні колись бідували, бо жили на самій ковбасі та салі з хлібом. І починає описувати звичайний кусень сала, кусень ковбаси.
Мартуся думає про життя, про те, що треба б купити теплої білизни для брата, що брат її мерзне і завжди має мокрі ноги. Думає й про недорогий плащик для себе, що бачила на Карловій вулиці. Але чує те, що говорить брат про ковбаси, і їй робиться недобре, темно в очах, — ні, це темно надворі.
— Світи лампу! — кричить сердито.
Брат світить лампу, а на світло приходять два сусіди, що не мають у себе світла: Артим і хімік. Білявий, рябий і гостроносий Артимович — старшина запорозького корпусу — тепер на електротехнічних курсах.
— Артиме, маєш тютюн? — з хитрим лицем-вузликом питається його хімік з академії в Подєбрадах.
— Hi, — відповідає білявий.
— А сірники?
— Ні, — відповідає спокійно.
— Ну, то закурим, бра’! — говорить хімік і сміється швиденько й гостро. Потім оповідає про нову моду в Подєбрадах, в українській академії.
Там постійно була нова мода.
Розгоралася в мозках тисячі українців під крилами замку короля св. Юрія й огортала всіх: молодь, їх батьків, кревних і самих професорів. Навіть чехи, що вчилися в українській академії, піддавалися тим настроям.
Спочатку постала мода на партійні демонстрації. У душних, повних тютюнового диму покоїках, у великих залах до вправ, у темних шиночках збиралися групки людей, виносили постанови і демонстрували. Ліві відтінки проти правих, проти центральних, тамті між собою. І раптом за киненим гаслом — кільканадцять дзиґликів підносилось угору і грозило. Потім членам партій обридло було бути невмолимими. Ущухли суди, зсірілі закиди...
Комівуаяжери кинули гасло: вельос! Тоді під Подєбрадами серед кучерявих садів показалися сотні велосипедистів. Наколесниками стали всі: професори, студентки, діти, сиві діди.
Потім частина забралась до шоферства, і вечорами цілі родини розмовляли тільки про порівняльну вартість автових марок і про замоклі свічі.
Шахи і футбол прийшли майже одночасно, на них виховались майстри.
Але головно хвиля попливла іншим річищем – шукати себе в питтю. Засновано Академію Пиття, де ректором 6yв студент-фахівець, що не раз іспитував доцентів, випивачів-аматорів. Щоб доступитись гідності члена Найяснішої Академії, суворий статут вимагав багато здисциплінованості і фантазії. Оповідали дива про те, що діялося за замкненими дверима льокалю цієї “Академії”.
Непитущі й жінки забрались до літератури, і прийшла мода на писання повістей і віршів.
Молода мати одною рукою писала поему, а другою колихала дитину. Писали студенти на лекціях.
Найнеспокійніші, однак, думали про смерть серед так непотрібного і чужого спокою. Прийшла мода самогубства. Хіміки-асистенти постачали отруту. Свічка горіла коло самотнього ліжка студента, він писав щось гарне про себе, про Україну, клав лист коло себе, заживав отруту і чекав смерті. Деякі пробували топитись. Але хіміки не давали ніколи справжньої отрути, а тих, що топились, витягали люди з берега.
Не приходили ані смерть, ані життя. Бо хіба ж то було життя? По передсмертних криках, залізничних валках, гарматах і прокляттях раптом залягла тиша. (Тільки здалека, із тієї землі подзвонювали нібито шаблі, ніби кайдани)...
ebooksa