Брат Мартусі задрімав, сидячи на ліжку, Артим подумував коло столу, а подєбрадець смішкував:
— Так от пливу я річкою в човні, барашкую. Бачу: без весла погано, а вже — півчовна води. Коли хлопці мене з берега смішать-оповідають. Щоб я сміявся. А що засміюсь, — води більше прихлюпне. «Хлопці, втопите», — сміюся. — «Не втонеш!» — ізнов. І так собі забавляємось, а човен іде під воду.
— Витягли вас?
Мартуся швиденько довбала шитво й зиркала від часу до часу на розкритий підручник перед собою.
— Витягли. Що там! Не пропадеш так легко. Подєбрадець устав, походив — і не засміявся. Очі його посіріли, глибоко запалися, він почав нервово пригладжувати своє нерясне волосся . Потім сів, потираючи ліві груди.
— Закололо, — сказав ніби до себе. І запитався потім:— Де ж Михайло?
І всі зчудувались, що нема Михайла.
Михайло-гарматчик, а тепер — шофером. Дужий, кремезний чолов’яга, а на його обвітреному лиці блискали малі блакитні, приязні очі. Він кохав Мартусю, хоч ніколи про це не казав. Як міг, то приходив увечорі, сідав у кутку і дивився на проворні руки Мартусі, і слухав її жіночого голосу, і віддано усміхався до неї з темряви.
Тоді застукало на сходах, заскрипіли двері і з-під одвірка вихилив велику, волохату голову Михайло.
— От, — сказала Мартуся докірливо, — а ми на вас чекаємо!
Михайло усміхався лагідно, поглянув на всіх, а потім поклав на стіл щось велике, завинене в хустку. Зчинився гамір, усі кинулись розпаковувати.
— Гриби!
— Але що то за гриби?
Гриби лежали жовтавою масою, повигинані, вихрясті і вогкі.
— Сироїжки, — сказав впевнено хімік, але скуштував одного, пожував і скривився.
— Опеньки, козубеньки?..
— Чи ж ви самі збирали?
— Сам, — оживився Михайло, — там за фабрикою, знаєте, там, де ті болота. А ці гриби, я знаю, можна їсти, — в нас на Поділлі на них кажуть «гадючки».
Потім витягнув із куртки масло в папірці.
— Та воно ж мокре, та й ви самі мокрі! — скрикнула Мартуся, сплескуючи руками.
ebooksa