— То, бачте, провалився я, — соромився велетень, — в копанку.
— Сушіться мені зараз!
— Та я тільки по пояс... Михайла забрали мужчини.
Гриби треба було виварити, а потім підсмажити. А смажучи, Мартуся думала, що вона ніколи не чула про такі гриби — гадючки!
— Празькі гадючки будем їсти! — зашепотів брат над її вухом.
Потім всі, тримаючи кусень хліба в руці, блискучими очима дивилися на велику миску з грибками, що парувала. Дивились і повторювали потиху:
— Гадючки.
Виросли для них на болотах десь під вогкою чужою Прагою, і вони мусили їх їсти.
— Знаєш, — прошепотів брат, нахиляючись до сестри, — мені здається, що я мов би самогубство поповнюю. Може, то отрута — ті гриби?
— То не їж, — сказала сердито сестра й хотіла відсунути від нього тарілку з грибами. Вона вірила в Михайла.
— Я голодний, — промовив ще тихше брат і кинувся їсти.
— Дуже добрі гриби, — хвалив Артимович. — Коли б, людоньки, чарка горілки до того, — зітхнув хімік.
— Немає, голубе, більше, — засоромлено пояснював Михайло, тільки на масло й хліб зосталось. Що на мойому старому Форді заробиш? Усе на репарації йде.
— Якби тут мій бунчужний Верша...
Артимович скінчив їсти і оповів про свого бунчужного Вершу. Як то прийшли вони в мале сільце, а там голо, нема чого їсти, бо перед тим Окрема Кінна дивізія все виїла. Одна бабка, люди кажуть, усе має, але не дасть і не продасть: у ніякі гроші не вірить. Одну любов однак має — котів, і в себе їх силу розмножила. Наловив бунчужний Верша котів, несе в мішку, коти м’явчать, бабка на призьбі сидить.
Тут Артимович вдарив тоненьким голосом.
— Куди, козаче, Божі творенія несеш?
— А куди ж, бабушко, — відповідав басом, — звісно, топить!
— Не топи, добра душе, я тобі за них заплачу.
— Я, бабко, грошей не приймаю, я, бабко, чоловік воєнний, голодний...
ebooksa