Хрестоносці

А потім? — спитав Гловач. Збишко усміхнувся й відповів:

Потім, хто його знає, може, до Богданця.

Чех подивився на нього з здивуванням. Йому спало на думку, чи не зрікся молодий пан Юрандівни? Це було тим імовірніше, що вона виїхала, а чех щось таке чув у лісовому палаці, ніби спиховський пан противився намірам молодого рицаря. Тому добрий зброєносець дуже зрадів. Він любив Ягенку, дивився на неї, як на зірку в небі, і готовий був здобути їй щастя хоч би й ціною власної крові. Збишка він теж полюбив і щиро хотів би служити їм обом до смерті.

— Значить, ваша милость залишиться в своєму, маєтку! — радісно сказав чех.

—Як же мені там залишатися,— відповів Збишко,— коли я викликав на герць отих хрестоносних рицарів, а ще раніш — Ліхтенштейна? Де Лорш казав, що магістр, мабуть, запросить короля в гості до Торуня, то якось і я причеплюсь до королівського почту. Думаю, що в Торуні пан Завіша з Гарбова або пан Повала з Тачева випросять у князя для мене дозвіл стати на бій з тими ченцями. Вони напевне виступлять із зброєносцями, отже тобі також доведеться битися.

— Мені довелося б самому стати ченцем, якби воно було інакше,— сказав чех.

Збишко з задоволенням подивився на нього.

— Погано буде тому, хто потрапить під твою залізяку. Господь дав тобі незвичайну силу, але не гаразд тобі нею вихвалятись, бо справжній зброєносець повинен бути скромним.

Чех кивнув головою на знак того, що не буде вихвалятися силою, але не пошкодує її проти німців, а Збишко усміхнувся вже не до зброєносця, а до власних думок.

— Старий пан буде радий, як повернемось,— сказав через деякий час Гловач,— і в Згожелицях теж будуть раді.

Збишко раптом так яскраво уявив Ягенку, наче вона була поруч з ним. Так бувало завжди, коли він її випадково згадував.

«Ні,—подумав,— не буде вона рада, бо як повернусь до Богданця, то з Данусею, а Ягенка нехай виходить заміж за іншого...» В уяві його промайнули Вільк з Бжозової і Чтан з Рогова, і йому зробилося прикро, коли подумав, що дівчина :може вийти за одного з них. «Краще б вона знайшла когось іншого,— подумав він,— бо то п"яниці і гравці в кості, а Ягенка хороша дівчина». Подумав також про те, що дядькові, коли він дізнається про шлюб з Данусею, буде дуже прикро, але втішився тим, що для Мацька завжди найголовнішим були рід: і багатство, яке могло піднести значення роду. Правда, Ягенка була ближче, її маєток межував з їхнім, зате Юранд був багатший від Зиха із Згожелиць, тому легко, було передбачити, що Мацько не сердитиметься за таке родичання, тим більше, що він знав про кохання небожа і про те, чим він завдячував Данусі... Побурчить трохи, а потім буде радий і полюбить Дануську, як свою дитину!

І раптом у серці Збишка ворухнулось почуття любові й жалю до цього суворого чоловіка, що любив його, як сина; в боях він оберігав небожа більш, ніж себе, для нього брав здобич, для нього піклувався про багатство, їх тільки двоє було на світі,— вони не мали навіть родичів, хіба таких далеких як абат,— і коли їм доводилось розлучатися, то вони не знали, що їм робити одному без одного, особливо, старий, який для себе вже нічого не хотів.

— Гей, буде радий, буде радий! — повторював Збишко. — Одного я тільки хочу, щоб мене прийняв так Юранд, як він прийме.

І намагався уявити, що скаже і зробить Юранд, коли довідається про шлюб. Ця думка його турбувала, але не дуже, бо діло вже було, зроблено. На бій Юрандові викликати його не випадало, а коли б він затявся, Збишко міг би сказати йому так: «Погодьтеся, поки я прошу, бо ваше право на Дануську людське, а моє — божеське, і не ваша вона вже, а моя». Він колись чув від одного клірика, знавця святого письма, що жінка повинна покинути батька й матір і йти за чоловіком, отже відчував, що на його боці більша сила. Проте він не думав, що між ним і Юрандом могло дійти до сварки і злості, бо вважав, що багато поможуть просьби Данусі і стільки ж, якщо не більше, заступництво князя, підданим якого Юранд був, і княгині, котру він любив як опікунку своєї дочки.

В Прасниші їм радили залишитися ночувати, лякаючи вовками, які збиралися в такі величезні зграї, що нападали навіть на групи людей. Але Збишко не хотів на це зважити, бо в заїзді зустрів кількох мазовецьких рицарів із слугами, які також їхали до князя в Цеханов, і кількох озброєних купців з самого Цеханова, що везли з Пруссії крам. Такою великою групою їхати було безпечно, отже, вони вирушили проти ночі, хоч надвечір зірвався раптовий вітер, нагнав хмари і почалася завірюха, їхали,. близько тримаючись один одного, але так повільно, що Збишко втратив надію встигнути в Цеханов на свят-вечір. В деяких місцях коні зовсім не могли йти, і доводилось розкопувати замети. На щастя, в лісі не можна було збитися з дороги. Проте Цеханов подорожні побачили вже, коли смеркло.

Якби на горі, де будували новий замок, не горіли вогнища, можливо, їм довелося б цілу ніч кружляти навколо міста в сніговій імлі й хуртовині. Ніхто не знав, чи ті вогнища палили на свят-вечір для гостей, чи задля якогось старовинного звичаю, але ніхто із Збиткових товаришів зараз про те й не думав — всі хотіли якнайшвидше втекти від небезпеки до міста.

Тимчасом заметіль усе дужчала. Гострий і холодний вітер гнав снігову млу, хилив додолу дерева, вив, шаленів, змітав цілі кучугури снігу, підносив їх угору, вихрив і розпорошував, засипаючи сани й коні, немов колючим піском жбурляв в обличчя подорожніх, забивав їм дух і мову. Не чути було прикріплених до дишлів Калатал, зате в свисті й вищанні вітру вчувалися якісь жалібні голоси,— чи то вовче виття, чи далеке іржання коней, а часом повне тривоги людське волання про допомогу. Вкрай знесилені коні почали спиратись боками один на одного і йшли дедалі повільніше.

От хуртовина, так хуртовина! — задихаючись, сказав чех.— Щастя наше, пане, що ми під містом і що горять оті вогнища, інакше було б нам погано.

Хто зараз у полі, тому смерть,— відказав Збишко,— але я вже й вогнів не бачу.