— Перестань! Ач який! Бачили ви його!
І вона підійшла до князя, якому слуги вже присунули крісло до столу. Але ще перед цим один з них подав йому плоске блюдо з тонко нарізаним пляцком та облатками, якими князь мав обділяти гостей, придворних і слуг. Друге таке блюдо для княгині тримав вродливий підліток, син сохачевського кастеляна. По другий бік стола стояв ксьондз Вишонек, який мав благословити поставлену на запашному сіні вечерю. Раптом у дверях з"явився засніжений чоловік і голосно вигукнув:
—Милостивий пане!
—Що таке? — спитав князь, невдоволений тим, що порушується обряд.
— На Радзанівськім. шляху зовсім замело, снігом якихось подорожніх. Нам треба більше людей, щоб одкопати їх.
Почувши це, всі присутні полякалися, занепокоївся і, князь. Він обернувся до сохачевського кастеляна і крикнув:
— Кінних, з лопатами, хутко! Потім спитав чоловіка, який приніс лиху звістку: — Багато заметених?
—Не .могли визначити. Дме страшенно. Є там коні й сани. Чимало слуг.
— Не знаєте, чиї вони?
—Люди кажуть: дідича із Спихова.
Почувши лиху звістку, Збишко, навіть не спитавши дозволу князя, кинувся до стайні й наказав, сідлати коня. Чех, що був з ним у залі як зброєносець шляхетного походження, ледве встиг повернутись до кімнати і принести лисячого кожуха, він геть і не пробував стримувати молодого пана. Бувши розумним хлопцем, чех знав, що це нічого не поможе, а прогаяння може бути згубним. Скочивши на другого коня, він встиг взяти у воротаря кілька смолоскипів, і вони швидко рушили разом з князівськими людьми, яких спорядив старий кастелян. За брамою огорнула їх непроглядна темрява, але, здавалося, завірюха трохи вщухла. Можливо, вони були, б одразу за містом заблудили, якби не той чоловік, що дав знати про лиху пригоду; він вів їх швидко і впевнено, бо з ним був собака, вже знайомий з дорогою. В чистім полі вітер знову почав шмагати по обличчях вершників, тим більше, що вони їхали вчвал. Дорога була завіяна снігом, а місцями траплялись такі кучугури, що коні стрягли в них по черево. Князівські люди позапалювали смолоскипи й їхали серед диму та полум"я, а вітер дув з такою силою, немов хотів.одірвати полум"я від смолистого дерева й занести його в поля та ліси. Їхати було далеко — вершники поминули сельбища коло Цеханова, далі Недзбож і звернули в бік Радзанова. За Недзбожем буря стала помітно вщухати. Пориви вітру стали слабкіші й не несли вже з собою хмар снігу. Небо прояснювалось. Деякий час ще йшов сніг, але незабаром перестав. Потім у розривах хмар подекуди стали блищати зірки. Коні почали пирхати, вершники з полегкістю зітхнули. З кожною хвилиною зірок з"являлося все більше, брав мороз. Через деякий час настала цілковита тиша.
Пан де Лорш, який їхав поруч із Збишком, почав Його втішати, кажучи, що Юранд, безперечно, в небезпечну хвилину думав насамперед про врятування дочки і що коли б навіть усіх одкопали мертвими, вона однак буде жива, а може, навіть спатиме під шкурами. Збишко мало розумів його та й не мав часу слухати, бо провідник, що їхав попереду, незабаром звернув з дороги.
Молодий рицар виїхав наперед і спитав:
—Чому ми звертаємо?
—Бо їх засипало не на дорозі, а отам-о! Бачите, пане, отой вільшник?
Він показав рукою на темніючі вдалині зарості, які вже можна було побачити на сніговій рівнині, бо місяць вийшов з-за хмар і освітив усе навкруги.
—Видно, збилися з дороги.
—Збилися з дороги та й їздили кружка коло річки. В завірюху таке часто трапляється. Їздили та й їздили, поки коні не пристали.
—Як же ви їх знайшли?
Собака привів. — Поблизу немає яких-небудь хат?