Хрестоносці

бо ніхто, крім князя з княгинею, отця Вишонека й де Лорша, не знав про шлюб Данусі, а хрестоносці були певні, що в Юрандівни, крім батька, нема іншого оборонця. В цей час виступив пан де Лорш і сказав:

—Своєю рицарською честю свідчу правдивість його слів, а коли хто-небудь сумнівається — ось моя запорука.

Безстрашний Ротгер, в серці якого в ту мить вирував гнів, можливо, підняв би був і цю рукавичку, але згадавши, що де Лорш був можновладним паном і родичем графа Гельдернського, стримався, тим більше, що сам князь устав і, нахмуривши брови, сказав:

—Цієї запоруки підіймати не можна, бо і я свідчу, що цей рицар сказав правду.

Почувши це, хрестоносець вклонився і сказав Збишкові:

— Якщо не заперечуєте, то на обгородженому місці на сокирах.

Я тебе вже викликав і раніш,— відповів Збишко.

Боже, пошли перемогу справедливості! — вигукнули мазовецькі рицарі.

IV

При дворі про Збишка непокоїлись як рицарі, так і жіноцтво, бо всі його любили, проте, зважаючи на лист Юранда, нпіхто не мав сумніву, що правда на боці хрестоносця. З другого боку, відомо було, що Ротгер — один з найславетиіших братів Ордену. Його зброєносець ван Кріст, може, навмисне, розказував мазовецькій шляхті, що його пан, ще до того як стати збройним ченцем, одного разу сидів за почесним столом хрестоносців, до якого допускалися тільки найбільш уславлені рицарі, такі, котрі брали участь у походах до Святої Землі або переможно билися з страхітливими драконами та чорнокнижниками. Такі оповідання ван Кріста, а також хвальковиті запевнення, що його панй не раз бився з мізерикордією в одній та з сокирою або мечем у другій руці одночасно з п"ятьма супротивниками, непокоїли мазурів, і декотрі з них говорили: «Ех, якби тут був Юранд, той і двом таким дав би ради, з його рук не втік ніколи жодний німець, а юнакові буде скрутно! Супротивник переважає його й силою, і літами, і досвідом». Інші шкодували, що не підняли рукавички через той лист Юранда: «Страшно суду божого...» Принагідно і для втіхи згадували ймення мазовецьких і взагалі, польських рицарів, котрі на придворних забавах та на змаганнях неодноразово перемагали західних рицарів; насамперед називали ім"я Завіші з Гарбова, з яким не міг зрівнятися жодний рицар християнських країн. Але були й такі, котрі покладали надію на Збишка: «Він хлопець-здоровань,— казали вони,— і, як ми чули, вже розтрощив чимало німецьких голів на втоптаній землі». А особливо підбадьорив усіх вчинок Збишкового зброєносця, запального чеха Глави, котрий, почувши напередодні змагання, як ван Крїст розповідає про нечувані перемоги Ротгера, схопив його за бороду, задер йому голову вгору і сказав: «Коли тобі не соромно брехати перед людьми, то подивись на небо, там бог тебе чує!» І тримай його так стільки часу, скільки треба, щоб проказати «Отче наш», а той нарешті звільнившись, одразу почав розпитувати, якого чех роду, і, довідавшись, що той походить з влодик, також викликав його битися сокирами.

Цей вчинок чеха дуже втішив мазурів, і багато з них казали: «Такі люди не підведуть на полі бою, і якщо правда й бог на їх боці, то сучі сини хрестоносці й кісток не позбирають». Проте Ротгер так замилив всім очі, що багато мазурів непокоїлись про те, на чиєму боці правда.

Непокоївся і сам князь. Тому він увечері, напередодні бою, викликав Збишка на розмову, при котрій була присутня тільки княгиня, й запитав його:

Ти певний, що бог тобі допоможе? Звідки тобі відомо, що вони викрали Дануську? Чи, може, Юранд сказав тобі щось? Бо ось бачиш —лист Юранда, писаний Калебом, але з його печаттю, і в цьому листі Юранд повідомляє, що Данусю викрали не хрестоносці. А що він тобі казав?

Також казав, що не хрестоносці.

В такому разі, як же ти можеш важити життям і ставати на суд божий?

Збишко мовчав, тільки щоки його дрижали та на очі набігали сльози.

—Я нічого не знаю, милостивий князю,— сказав він.— Ми виїхали з Цеханова разом з Юрандом, і я по дорозі признався йому про наш шлюб з Данусею. Тоді він почав нарікати, що це могло бути невгодно богові, але коли я сказав йому, що то божа воля, він заспокоївся і простив мені. Цілу дорогу він говорив, що Данусю викрав не хто інший, тільки хрестоносці, а потім я вже й сам не знаю, що з ним сталося!.. До Спихова приїхала та сама жінка, котра привозила до лісового палацу для мене якісь ліки, а з нею ще один посланець. Вони зачинилися з Юрандом і про щось говорили. Про що саме, я також не знаю, але після тієї розмови Юранда не могли впізнати його власні слуги: він був немов з хреста знятий. Сказав нам: «Не хрестоносці», але, бог його знає для чого, випустив з підземелля Бергова і всіх бранців, а сам поїхав без жодного зброєносця і слуги... Казав, що їде до розбійників викупити Данусю, а мені наказав ждати його. Ну, я і ждав. Коли це надходить із Щитна звістка, що Юранд набив там багато німців і сам загинув! Ой милостивий князю! Спиховська земля стала для мене гарячою, і я мало не ошалів. Я посадив людей на коней, щоб помститися за Юрандову смерть, а тут ксьондз Калеб каже: «Замка ти не здобудеш, і війни не починай. Їдь до князя, може, там щось знають про Данусю». Я приїхав і якраз нагодився, коли отой пес брехав про кривди хрестоносців та Юраидове шаленство... Я, князю, підняв рукавичку тому, що вже раніш викликав його на двобій, і хоч мені нічого не відомо, але я знаю одно, що хрестоносці — запеклі брехуни, без сорому, без честі, без віри! Дивіться, милостивий князю й милостива княгине! Це ж вони зарізали Фурсі, а хотіли звалити провину на мого зброєносця. Господи! Вони зарізали його, як вола, а потім прийшли до вас, князю, вимагати помсти й заплати! Хто ж заручиться, що вони тоді не набрехали й Юрандові і не брешуть зараз вам, милостивий князю?.. Не знаю, не знаю, де Дануська, але я викликав його, бо коли навіть позбудуся життя, то краще хай буде смерть, ніж життя без мого кохання, без моєї наймилішої в світі Дануськи!..

Розхвилювавшись, Збишко зірвав з голови понтлик, і волосся його розсипалось по плечах; він вхопився за голову й гірко заплакав. Княгиня Ганна Данута, сама до глибини душі вражена втратою Данусі і зворушена Збитковим горем, поклала йому руку на голову і сказала:

— Боже тобі поможи, утіш і благослови!

Князь не противився поєдинкові, та за тодішніми звичаями й не міг цього зробити. Він тільки поставив вимогу, щоб Ротгер написав листа до магістра і Зігфріда де Леве, що перший кинув рукавичку мазовецьким рицарям, внаслідок чого став на бій з чоловіком Юрандівни, який, зрештою, викликав його ще раніш. Хрестоносець виправдувався перед великим магістром за поєдинок без дозволу тим, що йдеться про честь Ордену й відхилення огидних підозрінь, які могли б заподіяти неслави і які він, Ротгер, завжди готовий змити своєю кров"ю. Цей лист одразу був посланий одним із слуг рицаря до границі, а далі мав іти до Мальборга поштою, яку хрестоносці набагато раніш за інших придумали й запровадили в своїх землях.

Тимчасом на замковому дворі втоптали й посипали попелом сніг, щоб ноги супротивників не грузли й не сковзались по гладенькій поверхні. В усьому замку панувало незвичайне пожвавлення. Рицарі й придворні панни так хвилювалися, що в ніч перед герцем ніхто не спав. Всюди говорили про те, що кінна бійка на списах і навіть на мечах найчастіше кінчається пораненням, натомість піша та ще на страшних сокирах завжди буває смертельна. Всі серця були на стороні Збишка, і хто більше мав у серці приязні до нього й Данусі, той з більшою тривогою пригадував розповіді про славу і спритність хрестоносця. Багато жінок провели ніч у костьолі, де після сповіді у ксьондза Вишонека молився і Збишко, Дивлячись на його майже хлоп"яче обличчя, жінки говорили між собою: «Він же ще дитина!.. Як же йому підставляти свою молоду голову під німецький меч?» І тим щиріше молилися про його перемогу. Коли ж він на світанку підвівся і пройшов через каплицю, щоб надіти панцер, жінки трохи підбадьорились бо хоч голова й обличчя у Збишка були справді хлоп"ячі, натомість тілом юнак був рослий і дужий і здавався хлопцем хоч куди, здатним упоратись і з наймогутнішим воїном.