Хрестоносці

—Так... Твій убивця ще живий, але я доберусь до Нього... а перед цим заподію йому гіршої за смерть муки.

І замовк.

Через деякий час він устав, підійшов до труни й заговорив уже спокійним голосом:

—Ну, попрощаюся... Подивлюся тобі в обличчя останній раз, може, побачу, чи радий ти з обітниці. Останній раз!

Він одкрив обличчя Ротгера і раптом поточився назад.

—Смієшся...— промовив старий хрестоносець.— Страшно смієшся...

Тіло під плащем, може від свічок, відтало і з незвичайною швидкістю почало розкладатися — і обличчя

молодого, комтура справді зробилося страшним. Величезні й почорнілі вуха були потворні, а сині надуті губи скривилися ніби в усмішці.

Зігфрід поквапно закрив цю жахливу людську машкару.

Потім узяв ліхтаря і вийшов. По дорозі йому втретє забракло повітря. Повернувшися в кімнату, він упав на своє тверде чернече ліжко і деякий час лежав нерухомо. Сподівався заснути, але його раптом огорнуло дивне почуття: йому здалося, що сон уже ніколи не прийде до нього, а натомість, якщо він залишиться в цій кімнаті, прийде смерть.

Зігфрід не боявся смерті. Надзвичайно стомлений, втративши надію на сон, він вбачав у ній якесь велике заспокоєння, проте не хотів ще вмерти цієї ночі, тому сів, на ліжку і промовив:

—Дай мені дожити до завтра.

І в цей час виразно почув, як якийсь голос шепнув йому на вухо:

—Виходь з цієї кімнати. Завтра буде вже пізно, і ти не виконаєш обіцяного. Виходь з цієї кімнати!

Насилу підвівшись, комтур вийшов. На мурах, з наріжних веж перегукувалась сторожа. З вікон каплиці на сніг падало жовте світло. Посеред двору, біля кам"яного колодязя, гралися два собаки, тягаючи якусь шматину, а взагалі в дворі було безлюдно й тихо.

— Отже, неодмінно цієї ночі? — промовив Зігфрід. — Я безмірно стомлений, але йду... Всі сплять. Юранд, знесилений мукою, може, також спить, тільки я не засну, Іду, йду, бо в кімнаті смерть, а я ж тобі обіцяв... А потім нехай приходить, смерть, якщо не прийде сон. Ти там смієшся, а мені бракує сили. Коли смієшся, то, мабуть, радий. Але бачиш, пальці мої задубіли, немає сили в руках, і сам уже обіцяного не виконаю... Це виконає служка, яка з нею спить...

Говорячи так, він важким кроком ішов до надбрамної, вежі. Тимчасом собаки, що гралися біля кам"яного колодязя, підбігли до нього й почали лащитись, В одному з них Зігфрід впізнав нерозлучного Дідеріхового товариша, про якого в замку говорили, ніби він ночами служить йому за подушку.

Полащившись до комтура, собака разів зо два тихо гавкнув і побіг до воріт, немов відгадав намір людини.

За хвилину Зігфрід опинився, перед вузенькими дверима вежі, котрі на ніч засувалися знадвору. Відсунувши засув, він намацав поручень сходів, що починалися одразу за дверима, й пішов угору. Забувши взяти ліхтаря, ішов навпомацки, обережно відшукуючи ногами східці.

Ступивши кілька кроків, раптом спинився, бо почув вгорі над собою сопіння людини чи звіра.