Хрестоносці

—Хто там?

Відповіді не було, тільки сопіння почастішало.

Зігфрід був людина безстрашна: він не боявся смерті, але тієї страшної ночі його відвага й самовладання вже були вичерпані. У нього майнула думка, що дорогу йому заступив Ротгер, і волосся його наїжилось, а на лобі виступив холодний піт.

Він позадкував майже до самого виходу.

—Хто там?-—ще раз запитав Зігфрід здавленим голосом.

Але в цю мить щось штовхнуло його в груди з такою страшною силою, що старий, зомлівши, вилетів крізь відчинені двері і впав навзнак, навіть не застогнавши.

Запанувала тиша. Потім з вежі висунулась якась темна постать і згинці почала втікати до стаєнь, що містилися коло цейхгаузу по лівий бік двору. Дідеріхів собака мовчки побіг за нею. Другий собака також побіг за ними і зник в тіні під стіною, але незабаром з"явився знову з опущеною до землі головою, немов відшукуючи слід. Він наблизився до нерухомого Зігфріда, уважно обнюхав його, потім сів і, піднявши вгору морду, завив.

Він вив довго, немов сповнюючи новою скорботою і жахом цю моторошну ніч. Нарешті в заглибині великої брами заскрипіли двері, і в дворі з"явився воротар з алебардою.

— Здох би ти! — сказав він. — Я тобі покажу, як вити ночами!

І він хотів був штовхнути собаку алебардою, але в ту ж мить побачив, що коло відчинених дверей вежі хтось лежить.

—Herr Jesus! Що це таке?..

Нахилившись, подивився в обличчя лежачого чоловіка й почав кричати:

—Сюди! Сюди! Рятуйте!

Потім кинувся до брами й почав з усієї сили смикати за мотуз від дзвона.

VIII

Хоч Гловач і поспішав до Згожелиць, але не міг їхати так швидко, як би йому хотілось, бо дорога була надзвичайно важка. Після лютих морозів і великих снігів, що позасипали цілі села, настала сильна відлига. Всупереч своїй назві місяць лютий зовсім не був лютим. Спочатку піднялись густі, непроглядні тумани, а далі пішли заливні дощі, від яких на очах танули високі замети, а в перервах між дощами віяв такий вітер, який звичайно віє в березні,— поривчастий і раптовий. Він купчив і розганяв на небі важкі хмари, а на землі завивав у заростях, шумів у лісах і жер сніг, під яким ще недавно в зимовім тихім сні дрімали дерева. Одразу почорніли бори. На луках широко розлилась і брижилась під вітром вода, збутніли струмки і ріки. З такого стихійного розливу раділи тільки рибалки, натомість вся інша людність сиділа по хатах, немов на прив"язі, і нудьгувала. В багатьох місцях від села до села можна було дістатися лише човном. Правда, крізь бори та мочари не бракувало збудованих з колод та обаполів доріг і гребель, але тепер греблі порозмокали, а колоди в низовинах загрузли в багнах, і їхати ними стало небезпечно або й зовсім неможливо. Особливо трудно було чехові просуватися в озерній Великопольщі, де розливи щовесни траплялись більші, ніж в інших місцевостях країни, а тому й дорога, надто для вершників, була важча.

Через те чех мусив часто зупинятися й цілими тижнями чекати в містечках та по селах у дідичів, які за звичаєм гостинно приймали його разом з людьми, охоче слухали оповідань про хрестоносців і платили хлібом-сіллю за новини. Таким чином, поки чех опинився поблизу. Згожелиць і Богданця, минула більша частина березня і весна вже добре встановилась.

Чех думав про те, що незабаром побачить свою пані, і серце його сильно билося. Хоч він і знав, що Ягенка для нього так само недосяжна, як зірка на небі, проте обожував її і щиро любив. Незважаючи на це, він вирішив заїхати спочатку до старого Мацька, по-перше, тому, що до нього був посланий, а по-друге,—вів з собою людей, які мали залишитися в Богданці. Після перемоги над Ротгером Збишко забрав його почет, який за правилами Ордену складався з десяти вершників. Двоє з них одвезли тіло вбитого до Щитна, а решту, знаючи, як жадібно старий Мацько шукає поселенців, Збишко одіслав з Гловачем дядькові в подарунок.

Заїхавши до Богданця, чех не застав Мацька вдома: йому сказали, що старий пішов з собаками й самострілом у бір. Але Мацько повернувся ще за дня і, довідавшись, що у нього спинився якийсь чималий загін, поспішив привітати і пригостити прибулих. Він не одразу впізнав чеха, а коли той вклонився йому і назвав себе, в першу мить страшенно злякався, вдарив самострілом і шапкою об землю й вигукнув:

—Ради бога! його вбили? Кажи, що знаєш!

—Не вбитий він,— відказав чех.— При доброму здоров"ї!