Хрестоносці

Аз двома що зробив?

Одіслав з тілом.

— Не міг князь своїх слуг послати? Ті два вже не повернуться.

Чех усміхнувся на жадібність Мацька, яку він часто виявляв у розмові.

—Молодшому панові нема чого на це зважати,— сказав він.— Спихов — великий маєток.

—Еге, великий! Ну та й що? Але ж не його?

А чий же? Мацько аж устав.

Балакай! А Юранд?

—Юранд у хрестоносців в підземеллі, і на нього чигає смерть. Бог його знає, чи виживе, а коли й виживе, то чи повернеться. А хоч би й вижив та повернувся, однак ксьондз Калеб читав його заповіт і всім оголосив, що дідичем має бути молодий пан.

На Мацька ці новини, очевидно, справили величезне враження. Такі вони були сприятливі і разом з тим несприятливі, що він не міг одразу в них розібратися і впорядкувати своїх протилежних почуттів. Звістка, що Збишко оженився, в першу мить болісно вколола його, бо він, як рідний батько, любив Ягенку і всіма силами прагнув поєднати з нею Збишка. Але, з другого боку, він уже призвичаївся вважати цю справу пропащою, тимчасом Юрандівна приносила з собою те, чого не могла принести Ягенка,—прихильність князя і княгині та в багато разів більше придане одиначки. Мацько вже бачив у своїй уяві Збишка князівським комесом, а в майбутньому, можливо, навіть кастеляном. Нічого неможливого в цьому не було, бо говорилося ж у ті часи про дрібномаєтного шляхтича: «Було у нього дванадцять синів: шість полягло в боях, шість стало кастелянами». І народ, і окремі роди були на шляху до звеличення. Значна маєтність могла тільки допомогти Збишкові на цьому шляху, отож Мацькова жадібність та гордість мали чим тішитись. Проте у старого не бракувало причин і для неспокою. Він сам колись їздив до хрестоносців задля врятування Збишка, і привіз з тієї подорожі залізяку під ребром, а тепер Збишко поїхав до Мальборга, наче вовкові в пащу. Чого він там діждеться? Жінки чи смерті? «Що його там зустрінуть вороже, це — напевне, — думав Мацько,— бо тільки що ухекав їхнього знатного рицаря, а раніш напав на Ліхтенштейна, а вони, псяюхи, люблять мститися». Подумавши, про це, старий рицар дуже зажурився. Спало йому також на думку, що не обійдеться без того, щоб Збишко, як хлопець гарячий, не побився там з якимнебудь німцем. Але про це він турбувався менше. Найбільше Побоювався Мацько, щоб його там не забрали: «Забрали ж вони старого Юранда й дочку, не побоялись свого часу забрати самого князя, то чого б вони мали панькатись із Збишком?»

Йому спало на думку питання: що буде, коли юнак вирветься з рук хрестоносців, а жінки не знайде? Спочатку Мацько втішився тим, що йому залишиться після неї Спихов, але це була недовга втіха. Старий дуже турбувався про маєтність, але не менше турбувався і про рід, про Збишкових дітей. «Якщо Дануська впаде, як камінь у воду, і ніхто не знатиме, жива вона чи, вже вмерла, то, Збишко не зможе одружитися з другою — і тоді не стане на світі Градів із Богданця. Ех, з Ягенкою було б інакше!.. Мочидолів теж квочка крилами, а собака хвостом не прикриє, а така дівка щороку родила б нехибно, як та яблуня в садку». І жаль Мацька перевищив його радість з приводу нової маєтності. З того жалю та неспокою він знову став розпитувати чеха, як було з тим вінчанням і коли воно відбулось.

Чех на це відповів:

—Я вже вам казав, шановний пане, що не знаю, коли це було, а про що догадуюсь, за те не поручуся.

— Про що ж ти догадуєшся?

—Я не відходив од молодого пана під час його хвороби і спав з ним в одній кімнаті. Одного тільки вечора мені наказали вийти, а потім я бачив, як до пана пішли сама княгиня, а з нею панна Юрандівна, пан де Лорш і ксьондз Вишонек. Я навіть здивувався, побачивши на голові у панни віночка, але думав, що панну причащатимуть... Може, це було тоді... Пам"ятаю, пан сказав прибрати його, як на весілля, але я також думав, що то для причастя.

—А що було потім? Вони залишались самі?

—Ні! Не залишались, а хоч би й залишились, то пан у той час навіть їсти сам не міг. А за панянкою вже приїхали люди, нібито від Юранда, і на світанку вона виїхала...

—І Збишко не бачив її з того часу?

—Ніхто не бачив. Запанувало мовчання.

—Як же ти думаєш, — спитав через деякий час Мацько,— віддадуть її хрестоносці чи не віддадуть?