Хрестоносці

Тепер старий Вільк кинувся до Мацька, а за ним і молодий, і почали тиснути йому руки, потім посадили за столом на почесному місці. Вмить було підкинуто дров у камін, накрито скатеркою стіл, поставлено повні миски їжі, барилка з пивом, дзбан меду, і вони почали їсти й пити. Молодий Вільк час від часу допитливо поглядав на Мацька, і в цих поглядах пошана до гостя змагалася з ненавистю до людини, але прислуговував він Мацькові так уважно, що аж зблід від утоми, бо був поранений і ще кволий. І батько й син згоряли від цікавості, з чим Мацько приїхав, але ні той ні другий ні про що не питали, чекаючи, поки він сам не скаже.

А Мацько, як людина звичайна, хвалив їжу, напої й гостинність і аж коли добре наївся, з гідністю глянув поперед себе і сказав:

Трапляється людям не раз сваритись і навіть битися, але що є найкращого, то це мир між сусідами!

Нема нічого кращого за мир,—так само з гідністю відповів старий Вільк.

Буває також,— вів далі Мацько,— коли людині треба їхати в далеку дорогу, то хоч вона з кимось і жила в сварці, їй однак не хочеться виїжджати, не попрощавшись.

Спасибі за добре слово.

Не тільки за слово, а й за діло, бо я ж приїхав.

Ми вам від душі раді. Приїжджайте хоч і щодня.

Радий би і вас пошанувати в Богданці, як належить, людям, котрі знають рицарську честь, але мені треба поспішати в дорогу.

На війну чи до якогось святого місця?

Хотілося б і туди й туди, та виходить гірше — їду до хрестоносців.

До хрестоносців? — разом вигукнули батько й син.

Так! — відповів Мацько,— А хто до них їде, не бувши їх другом, тому краще примиритися з богом і з людьми, щоб не позбутися не тільки життя, а й спасіння душі.

Це просто дивно,— сказав старий Вільк.— Я ще не зустрічав такої людини, котра б зіткнулася з ними й не зазнала кривди та утисків.

Як і все наше королівство! — докинув Мацько.— Ні Литва до святого хрещення, ні татари не заподіяли йому стільки зла, скільки оці чортові ченці.

Щира правда, але знаєте: збиралося воно та й збиралося, поки не назбиралося, а тепер би час уже й кінчати, он як!

Сказавши це, старий поплював в обидві долоні, а молодий додав:

—Інакше вже не може бути.

—І напевне буде, але коли? Та про це вже не нам думати, а королю. Може, скоро, а може, й не скоро... Бог його знає, а тимчасом мені треба до них їхати.

—Чи не з викупом за Збишка?