Хрестоносці

Потім чоловіки полягали спати в передній кімнаті, а Ягенка з Ганнулькою у ванькирі на одному, але широкому й добре вимощеному тапчані. Обидві не могли одразу заснути, особливо крутилася на цупкому тиковому простирадлі Сецехівна; нарешті Ягенка присунулась до неї і прошепотіла:

Ганнулько!

Що?

—Щось мені здається, наче тобі дуже подобається оцей чех... Правда?

Але запитання лишилось без відповіді, і Ягенка зашепотіла знову:

—Я все це розумію... Говори...

Сецехівна й цього разу не відповіла, тільки припала губами до щоки своєї пані й почала раз по раз її цілувати.

А в бідної Ягенки так само раз по раз від зітхань стали підноситись груди.

—Ой, розумію, розумію! — шепотіла вона так тихо, що Ганнулька ледве могла почути.

XI

Після туманної, теплої ночі настав вітряний день. Небо то прояснювалось, то хмурилось від гнаних вітром хмар. Мацько наказав вирушати на світанку. Смоляр, котрий погодився провести подорожніх до Буд, запевняв, що коні скрізь пройдуть, але вози в деяких місцях доведеться розбирати й переносити частинами, так само доведеться переносити і скрині з одягом та харчами. Це вимагало багато клопоту й зусиль, але загартовані і звиклі до праці люди, що готові були на найтяжчу роботу, аби тільки не сидіти без діла в порожній корчмі, охоче рушили в дорогу. Навіть боягуз Віт, підбадьорений словами і присутністю смоляра, не виявляв страху.

Одразу за корчмою подорожани увійшли в високий, не зарослий кущами бір, в якому при вмілому провадженні коней можна було проїхати між стовбурами, навіть не розбираючи возів. Вітер то вщухав, то налітав раптовими поривами й наче бив величезними крилами по гіллі могутніх сосон, нагинав їх, розгойдував, вимахував ними, немов крилами вітряка; бір гнувся під бурхливим вітром і навіть у перервах між двома поривами не переставав гудіти, немов гніваючись на напасть і насильство. Час від часу хмари зовсім закривали денне світло; йшов дощ із сніговими крупами, і ставало так темно, наче у вечірні сутінки. Тоді Віт лякався і кричав, що «нечиста сила знову чинить перешкоди», але ніхто його не слухав, навіть боязка Ганнулька не зважала на його слова, адже чех був так близько, що можна було стременом доторкнутись до його стремена, і так рішуче дивився вперед, наче хотів викликати на бій самого чорта.

За високим чистим бором починався порослий чагарником, а потім пішла така гущавина, крізь яку не можна було проїхати. Тут подорожани мусили розбирати вози, і зроблено це було спритно й швидко. Дужі слуги перенесли на плечах колеса, дишлі, передки, а також торби та запаси продовольства. Такої поганої дороги було всього три стадії, проте подорожани дісталися до Буд аж надвечір, де смолярі гостинно прийняли їх і запевнили, що Чортовим яром, а ще краще понад ним, можна доїхати до міста. Ці люди, призвичаївшись до життя в лісі, рідко коли бачили хліб і борошно, проте не голодували, бо мали в достатку всілякого копченого м"яса, а найбільше копчених піскарів, яких повно було в усіх болотах. Вони щедро частували ними подорожан, в свою чергу жадібно простягаючи руки за коржами. Між ними були жінки й діти, всі чорні від смоляного диму, був і один старий чоловік, який прожив понад сто років і пам"ятав вчинену хрестоносцями різанину в Ленчиці й цілковите зруйнування міста. Хоч Мацько, чех і двоє дівчат чули вже майже те саме від пріора в Серадзі, проте з цікавістю слухали й цього діда, який сидів коло вогнища і розгрібав його, немов вигрібав з нього страшні спогади своєї юності. Справді, в Ленчиці, як і в Серадзі, хрестоносці не пощадили навіть костьолів і ксьондзів і закривавили свої ножі кров"ю стариків, жінок і дітей. Хрестоносці, завжди хрестоносці! Думки Мацька і Ягенки весь час линули до Збишка, що був немов у вовчій пащі, серед ворожого племені, яке не знало ні жалю, ні законів гостинності. У Сецехівни також завмирало серце — вона не була певна, чи не доведеться їм, відшукуючи абата, заїхати аж до тих жахливих людей...

Далі старик почав розказувати про битву під Пловцями, яка поклала край наскокам хрестоносців. Сам він брав участь у тій битві з залізним ціпом, як піхотинець у загоні, виставленому громадою кметів. Саме в тій битві загинув майже весь рід Градів, так що Маць ко знав усі її подробиці, проте й зараз, наче новину, слухав оповідання про страшний розгром німців, коли вони, як лан під вітром, вилягли під напором польського рицарства та війська короля Локєтка...

— Ого, пам"ятаю я все,— говорив далі дід.— Вдерлись вони в нашу землю, попалили городища й замки, навіть дітей у колисках різали, але прийшла й на них лиха година. Ого! То була неабияка битва! Тільки заплющу очі, так і бачу все. поле бою...

Нін заплющив очі й мовчав, підворушуючи в багатті жар, поки Ягенка, що нетерпляче ждала оповідання, не запитала:

—Як же воно було?

— Як воно було? — повторив дід.— Поле бою пам"ятаю, немов зараз бачу: були кущі, а праворуч болото і клапоть житниська, значить, ніби невелике поле. А після битви не видно вже було ні кущів, ні болота, ні житниська, тільки залізяччя всюди — мечі, сокири, списи . та гарні панцери один на одному, наче ними хтось прикрив усю святу землю... Ніколи я не бачив стільки побитого люду й таких річок людської крові...

Мацькове серце знову підбадьорилось від цього спогаду, і він сказав:

—Це правда! Милостивий господь наш! Охопили вони тоді наше королівство, як та пожежа або пошесть. Зруйнували не тільки Серадзь і Ленчицю, а й багато інших міст. І що ж? Наш народ страшенно живучий, і сили в нього невичерпні. Хоч ти, псявіро-хрестоносцю, і схопиш його за барки, та не здолаєш задушити, він ще й тобі зуби повибиває... Бо дивіться: король Казімір і Серадзь, і Ленчицю так гарно відбудував, що вони стали кращі, ніж були, і з"їзди в них збираються, як і колись, а хрестоносців як витлумили під Пловцями, так вони там і лежать та гниють. Дай боже, щоб такий кінець був завжди.

Чуючи це, дід схвально закивав головою і сказав: