Хрестоносці

Побачимо, що він скаже Мацькові,— мовив Повала.

А Мацько справді увечері був у німця, але той прийняв його погордливо: навіть не сказав засвітити світла і розмовляв з ним у сутінках. Тому старий рицар повернувся від нього хмурний, як ніч, і звернувся до короля. Король прийняв його доброзичливо, бо вже зовсім заспокоївся, і коли Мацько став навколішки, він зараз же сказав йому встати і спитав, чого рицар бажає.

Милостивий государю, — мовив Мацько,— була

провина, мусить бути й кара, бо інакше не було б на світі ніякого закону. Тільки є тут і моя провина, бо я не тільки не гамував природної запальності цього підлітка, а ще й заохочував її. Так я його виховував, а потім змалку виховувала його війна. Це моя провина, милостивий королю, бо я не раз йому говорив; спочатку рубай, а потім побачиш, кого зарубав. І на війні воно було добре, а от при дворі погано! Але то хлопець — щире золото, останній з роду, і жаль мені його дуже...

— Він зганьбив мене, зганьбив королівство, — сказав король, — що ж мені його за те медом мастити?

А Мацько замовк, бо на згадку про Збишка жаль раптом стиснув йому горло, і аж після довгої паузи він зміг, нарешті, промовити схвильованим і уривчастим голосом:

—Я навіть не знав, що так люблю його, — це виявилось аж тепер, коли нас спіткало нещастя. Але я старий, а він останній в роду. Не буде його — не буде нас.

Милостивий королю й государю, змилуйся ж над нашим родом!

Тут Мацько знову став навколішки і, простягши натруджені на війнах руки, промовив з слізьми:

—Боронили ми Вільну: здобичі дав бог чимало, кому ж я її залишу? Хоче хрестоносець кари, государю,—хай буде кара, але дозволь мені спокутувати її своєю головою. Бо яке мені життя без Збишка! Він молодий, нехай викупить землю та плодить нащадків, як бог повелів людині. Хрестоносець навіть не спитає, чия голова впала, аби впала. З того ніякої ганьби нашому родові не буде. Тяжко людині йти на смерть, та коли поміркуєш, то краще нехай загине людина, ніж має гинути рід...

Говорячи так, він обняв королівські ноги, а король почав кліпати очима, що було у нього ознакою хвилювання, а потім сказав:

Не буде того, щоб я пасованому рицареві звелів безневинно зітнути голову! Не буде, не буде!

Це було б несправедливо,— додав кастелян.— Закон карає винного, але це ж не який-небудь дракон, що не дивиться, чию кров хлепче. А ви зважте, що, власне, ганьба й упала б на ваш рід, бо коли б ваш небіж погодився на те, про що ви кажете, тоді б і його самого, і потомство всі мали б за безчесних...

Мацько відповів:

Не погодився б він. Але якби це сталося так, щоб він не знав, то потім помстився б за мене, як і я помщуся за нього.

Ну,— сказав Тенчинський,— добийтеся, щоб хрестоносець відмовився від скарги...

—Я вже був у нього.

І що ж? — спитав, витягаючи шию, король.—Що він сказав?

Сказав мені так: «Треба було на тинецькому шляху прощення просити — не схотіли, то зараз і я не хочу...»

—А ви чому не хотіли?