Хрестоносці

Незважаючи на всі втіхи, часом його огортав глибокий сум, і. одного разу, коли Мацько прийшов його навідати, він, ледве привітавшися з ним, глянув крізь грати надвір і запитав:

—Як воно там надворі?

—Погода як золото, а сонце так пригріває, що весь світ радіє.

Збишко заклав руки за шию і, відкинувши голову назад, промовив:

—Боже мій милосердний! Коли б оце кінь, та поїхати по полях, по широких! Жаль гинути молодому! Страшенно жаль!

—Гинуть люди й на коні! — відказав Мацько.

— Так, але скількох вони до того самі поб"ють!..

І почав розпитувати за рицарів, яких бачив при дворі короля: про Завішу, про Фарурея, про Повалу з Тачева, про Лиса з Торговиська та про всіх інших — що вони роблять, чим розважаються, в яких шляхетних вправах проводять час? І жадібно слухав розповіді Мацька про те, як рицарі при повній зброї перестрибують вранці через коней, як розривають вірьовки, як пробують вправність на мечах та сокирах з олов"яними лезами, а після всього як вони бенкетують та яких пісень співають. Збишко всією душею прагнув до них, а як довідався, що Завіша одразу після хрестин вирушає кудись на південь Угорщини на турків, не міг стриматись від вигуку:

—Пустили б мене з ним! Нехай би я загинув хоч у бою проти поган.

Але цього не могло бути, а тимчасом сталося щось інше. Обидві княгині мазовецькі не переставали думати про Збишка, який сподобався їм своєю молодістю та вродою. Нарешті княгиня Олександра Земовітова надумала надіслати листа до магістра. Магістр, правда, не міг змінити кастелянового вироку, але міг клопотатись за юнака перед королем. Ягеллі незручно було пом"якшувати вирок в такому випадку, коли йшлось про замах на посла, але безумовно, на клопотання самого магістра він з радістю помилував би Збишка. Отже, серця обох княгинь знову сповнились надією. Княгиню Олександру, яка прихильно ставилась до галантних рицарів Ордену, хрестоносці в свою чергу дуже цінили. Не раз їй з Мальборга надсилали багаті подарунки та листи, в яких магістр називав її високошановною, благочестивою добродійкою та щирою захисницею Ордену. Слова її багато важили, і було дуже ймовірно, що їй не відмовлять, йшлося тільки про те, щоб знайти гінця, який доклав би всіх сил, аби якнайшвидше доставити листа і повернутися з відповіддю. Почувши про це, старий Мацько без вагання взявся за цю справу...

Зваживши на прохання, кастелян визначив термін, до якого обіцяв затримати виконання вироку. Повен надії, Мацько того ж дня заходився готуватись до від"їзду, а потім пішов до Збишка, щоб розказати йому радісну новину.

В першу мить Збишко спалахнув надією і такою радістю, наче перед ним уже відчинили двері в"язниці. Потім замислився, раптом спохмурнів і сказав:

Хто там од німців чогось доброго діждеться! Ліхтенштейн також міг просити короля про помилування і ще на тому й виграв би, бо уберігся б від помсти, а проте не хотів нічого зробити...

Він заповзявся за те, що ми не хотіли просити його на тинецькому шляху. Про магістра Кондрата люди погано не говорять. Зрештою — ми нічого на цьому не втратимо.

Звісно,— сказав Збишко, — тільки ви там йому дуже низько не кланяйтесь.

Чого б я мав кланятись? Листа від княгині Олександри везу, от і все...

Ну, коли ви такі добрі, то нехай вам бог помагає...

Раптом він швидко глянув на дядька і сказав:

—Але якщо король мене помилує, то Ліхтенштейн буде мій, не ваш. Пам"ятайте...

— Ти ще не знаєш, чи буде ціла твоя голова, так що не загадуй наперед. Досить з тебе отих дурних обітниць,— сердито відповів старий.