Хрестоносці

—Він усіх нас судитиме.

Увійшли кастелян з секретарем, і розмова припинилась. Всі вже знали, що вирок буде суворий, тому запанувала мертва тиша. Кастелян зайняв своє місце за столом і, взявши в руки розп"яття, наказав Збишкові стати навколішки.

Секретар почав читати складений латиною вирок. Ні Збишко, ні присутні рицарі не зрозуміли його, але всі догадалися, що вирок — смертний. Коли вирок було прочитано, Збишко кілька разів ударив себе кулаком у груди, повторюючи: «Боже, будь милосердний до мене, грішного».

Потім устав і кинувся в обійми Мацькові, який мовчки почав цілувати його в голову й очі.

Того ж дня увечері герольд під звуки сурм оповіщав у чотирьох кутках рийку рицарям, гостям і городянам, що кастелянський суд присудив шляхетному Збишкові з Богданця відсікти голову мечем...

Але Мацько впросив, щоб страта відбулася не одразу; це йому легко було зробити, бо в ті часи люди любили до дрібниць розпоряджатися своїм майном, і їм звичайно давали час на переговори з ріднею та на замирення з богом. Не наполягав на негайному виконанні вироку й Ліхтенштейн, розуміючи, що коли гідність Ордену задоволена, то не треба більше дратувати могут нього монарха, до якого він був посланий не тільки для участі в урочистостях з приводу хрестин, а й для переговорів про Добжинську землю. Найважливішою ж причиною було здоров"я королеви. Єпіскоп Виш і слухати не хотів про страту до пологів, слушно вважаючи, що такої справи від королеви не можна буде приховати, а коли вона дізнається, то схвилюється так, що це їй може зашкодити. Таким чином, Збишкові залишалося прожити ще, може, й кілька місяців до останніх розпоряджень та прощання з знайомими. А Мацько щоденно одвідував його і втішав, як міг. Вони сумно розмовляли про неминучу Збишкову смерть, а ще сумніше про те, що рід їх мусить згаснути.

—Не інакше, як доведеться вам женитися, — сказав одного разу Збишко.

Краще б відшукати хоч якого-небудь далекого родича, — відповів засмучений Мацько.— Де вже мені думати про жінок, коли тобі мають голову зітнути. А якби й довелось якусь там узяти, то не зроблю цього, поки не пошлю Ліхтенштейнові рицарського виклику та не помщуся за тебе. Ти за це не бійся!..

Бог вам віддячить. Нехай мені буде хоч ця втіха! Я так і знав, що ви йому не подаруєте. Але як ви це зробите?

— Коли його посольство скінчиться, тоді буде або війна, або мир,— розумієш? Якщо буде війна, пошлю йому виклик, щоб він виїхав на герць перед боєм.

На втоптаній землі?

На втоптаній землі, кінним або пішим, але тільки на смерть, не на неволю. А якщо буде мир, то поїду в Мальборг і вдарю в замкову браму списом, а сурмачеві скажу сурмити виклик на смерть. Вже він не сховається.

Певно, що не сховається, і ви йому дасте ради це вже як бог свят!

Дати ради!.. Завіші не дав би, Пашкові не дав би, Повалі теж; але не хвалюся, що з такими, як він, з двома впораюсь. Знатиме він, сто чортів його крижацькій матерії Хіба не дужчий був той фризький рицар? А як я рубонув його сокирою, де вона спинилась? На зубах спинилась. Хіба ні?

Збишко з полегкістю зітхнув і сказав:

—Легше мені буде гинути.

І вони обидва почали зітхати, а потім старий шляхтич схвильовано заговорив:

—Ти не журися. На страшному суді твої кістки не шукатимуть одна одної. Я сказав зробити тобі дубову труну, кращу, ніж у каноніків діви Марії. Не загинеш, як сверцялка. Ого! Не допущу навіть того, щоб тобі зітнули голову на тому самому сукні, на якому городянам стинають. Я вже договорився з Амилеєм, він дасть зовсім нове, таке гарне, що хоч королю шубу ший. І на панахиду грошей не пошкодую — не турбуйся!

Серце Збиткове раділо, він схилився до дядькової руки й повторив:

— Бог вам віддячить.