Потім вони обнялися, і Збишко залишився сам. Надія і непевність напереміну огортали його душу, а коли настала ніч і розітнулась гроза, коли загратоване вікно почало освітлюватись зловісним світлом блискавиць, а мури здригатися від грому, Коли вітер із свистом вдерся до в"язниці й погасив тьмяного каганця, Збишко в темряві знову втратив надію і цілу ніч ні на хвилину не міг заплющити очей...
«Не минути мені смерті,— думав він,— і ніщо вже мені не поможе».
Проте вранці прийшла його відвідати добра княгиня Ганна Янушова, а з нею й Дануся з своєю маленькою лютнею при поясі. Збишко по черзі впав їм до ніг, і хоч був змучений безсонною ніччю та душевними муками, все ж не забув про рицарський обов"язок і висловив захоплення красою Данусі...
Княгиня глянула на нього повними смутку очима й сказала:
—Не милуйся ти нею, бо якщо Мацько не привезе доброї відповіді або й зовсім не вернеться, будеш ти, небоже, незабаром милуватися на небі кращими речами.
Подумавши про сумну долю молодого рицаря, вона заплакала, а на неї дивлячись, заплакала й Дануся. Збишко знову вклонився їм до ніг, бо від тих сліз і його серце розм"якло, немов віск у теплі. Він не кохав Данусі так, як чоловік в літах кохає жінку, проте відчув, що любить її всією душею, і що коли на неї дивиться, у нього в грудях ніби народжується другий чоловік — не такий грізний, не такий поривчастий, не такий войовничий, але немов прагнучий солодкої любові. Нарешті його пойняв великий жаль, Що мусить її покинути і не зможе виконати своєї обітниці.
Вже я тобі, небого, тих павиних чубів до ніг не покладу,— сказав він. — Та коли стану перед богом, тоді скажу так: «Прости мені, господи, гріхи мої, а що є на всій землі всякого добра, віддай усе не кому іншому, тільки панні Юрандівні із Спихова».
Ви тільки недавно одне одного взнали,— мовила княгиня.— Не дай боже, щоб це було марно.
Збишко почав згадувати все, що трапилось у тинецькій корчмі, і зовсім розчулився. Кінець кінцем почав просити Данусю, щоб заспівала йому тієї пісні, якої співала тоді, коли він підхопив її з ослона і приніс до княгині.
І хоч Данусі було не до співання, вона зараз же підвела голівку до склепіння і, приплющивши, Наче пташка, очі, почала:
Але раптом з-під сплющених її повік покотилися рясні сльози, і вона не змогла більше співати. А Збишко схопив її на руки так само, як колись у тинецькій корчмі, і почав ходити з нею по кімнаті, повторюючи з захватом:
— Ти була б,для мене не тільки панною серця. Якби мене бог урятував, якби ти підросла та якби твій батько дозволив, то я б тебе взяв, дівчино!.. Гей!
Дануся, обнявши його за шию, сховала заплакане личко в нього на плечі, а в ньому поставав все більший жаль, плинув з глибини вільної слов"янської душі й перетворювався в якусь степову пісню:
ebooksa