Хрестоносці

— Дядечку! — крикнув Збишко, схопившися з тапчана.

Мацько стиснув його в обіймах, потім обхопив його русу толову руками й почав цілувати. Жаль, гіркота й смуток так завирували в серці юнака, що він заплакав на грудях у дядька, як мала дитина.

—Я думав, що ви вже не повернетесь,— сказав він, хлипаючи.

—Та воно вже до того і йшлося,— відповів Мацько. Аж тепер Збишко підняв голову і, глянувши на нього, вигукнув:

—Що це з вами сталося?

Він зчудовано дивився на змарніле, худюще і бліде, як полотно, обличчя старого воїна, на його згорблену постать і посивіле волосся.

—Що з вами? — спитав він вдруге.

Мацько сів на тапчані й деякий час важко дихав. Що сталося? — сказав він нарешті.—Ледве я переїхав границю, підстрелили мене німці з самостріла. Рицарі-розбійники! Знаєш? Важко мені ще дихати... Бог послав мені поміч,— а то б ти мене тут не побачив."

— Хто ж вас урятував?

—Юранд із Спихова,—відповів Мацько. На хвилину зайшло мовчання.

Вони напали на мене, а за якийсь час —він на них. Ледве половина їх від нього втекла. Він узяв мене в свій городок, а там, у Спихові, я три тижні боровся із смертю. Бог не дав сконати,—і хоч мені ще тяжко, але от вернувся.

То ви не були в Мальборзі?

— 3 чим же менібуло їхати? Обдерли, мене, як липку, й листа з іншими речами забрали. Вернувся, щоб попросити у кцягині Земовітової другого, та розминувся з нею в дорозі, а чи дожену її — не знаю, бо мені, видно, теж на той світ вибиратися..

Сказавши це, він плюнув на долоню, простягнув її до Збишка, показав на ній чисту кров і промовив:

—Бачиш?

А потом додав: — Видно, божа воля.

Якийсь час вони обидва мовчали під тягарем сумних думок, а далі Збишко сказав:

—То ви отак весь час кров"ю плюєте?

—Як же: мені не плювати, коли в мені на півп"яді мїж ребрами стріла засіла! Плював би й ти, не бійся.! Але в Юранда із Спихова мені вже полегшало, тільки тепер от я знов дуже намучився, бо дорога довга, а я поспішав..

—Чого ж вам було поспішати?— Хтів княгиню Олександру знайти та взяти в неї