А старий Вільк з Бжозової, мабуть, з добрим почтом приїде.
Напевне, — підтвердив Зих,— але слуги щось там казали, ніби він захворів.
Один з моїх кліриків чув, що він має напасти на нас після меси коло корчми.
Не зробить він цього без попередження, та ще після святої меси.
Нехай же його бог оброзумить. Я війни ні з ким
не хочу і покірно терплю кривди.
Він оглянувся на своїх шпільманів і сказав:
— Не витягати з піхов мечів і пам"ятати, що ми слуги
божі, а коли ті почнуть першими, тоді лупіть їх!
Збишко їхав поруч з Ягенкою і розпитував її про
справи, які його головним чином цікавили.
—Чтана і молодого Вілька ми напевне застанемо в Кшесні;— сказав він.— Ти покажеш мені їх здалека, щоб я знав, які вони.
—Добре, Збишку,— відповіла Ягенка.
—Перед месою і після неї вони, напевне, з тобою зустрічаються. Що вони тоді роблять?
—Слугують мені, як уміють.
Не будуть вони сьогодні слугувати, розумієш? Вона знов покірно відповіла:
—Добре, Збитку!
Дальшу розмову їм перебив стукіт дерев"яних калатал, бо в Кшесні не було ще дзвонів. За хвилину вони доїхали до костьолу. З юрби, що чекала меси, одразу виступили наперед молодий Вільк і Чтан з Рогова, але Збишко випередив їх — перш ніж вони добігли, він скочив з коня і, схопивши попід боки Ягенку, зсадив її з сідла, потім узяв її за руку і, виклично поглядаючи на них, повів у костьол:
Напривході в костьол Вілька і Чтана ждало нове розчарування. Вони обидва поспішили до кропильниці і, вмочивши в ній руки, простягнули їх до дівчини. Але те саме зробив і Збишко. Ягенка доторкнулась до його пальців, потім перехрестилась і разом з ним увійшла в костьол. Тоді не тільки молодий Вільк, але і Чтан з Рогова, хоч і мав убогий розум, збагнув, що все це було зроблено навмисне, і обох їх пойняв такий дикий гнів, що їм аж волосся почало їжачитись під понтликами. Проте в них залишилося стільки самовладання, що вони побоялись кари божої за свій гнів і не пішли в костьол. Натомість Вільк одскочив від кропильниці й помчав, як шалений, цвинтарем поміж деревами, сам не знаючи куди. Чтан летів за ним, також не розуміючи, нащо він це робить.
Вони спинились аж в кутку біля паркана, де лежало велике каміння, приготовлене на підмурок дзвіниці, яку мали будувати в Кшесні. Тут Вільк, щоб зігнати злість, яка вирувала йому в грудях і підступала до горла, схопив одну каменюку й почав з усієї сили двигати її, а Чтан ухопився за неї й собі, і вони, шаленіючи від злості, покотили її через весь цвинтар до костьольних воріт.