— О, — сказав він, збентежений, — то ти для цього приїхала?
— Так, — відповіла вона. — Поїдемо зі мною. Не треба залишатися тут.
— У мене добрий куток, — сказав він, немов виправдуючись.
— Знаю, знаю, але в нас тепер великий будинок, і Веста з нами живе. Невже ти не поїдеш? Лестер також тебе запрошує.
— Ти мені одно скажи, — зажадав він, — одружені ви чи ні?
— Звичайно, — хоробро збрехала вона. — Давно одружені. Спитай хоч Лестера, коли приїдеш.
Їй коштувало великих зусиль витримати його погляд, але вона не опустила очей, і він їй повірив.
— Ну що ж, — сказав він, — давно пора.
— Так ти поїдеш, тату? — не відставала вона.
Герхардт безпорадно розвів руками. Ласкава наполегливість Дженні зворушила його до глибини душі.
— Так, поїду, — сказав він і відвернувся, але плечі в нього тремтіли, і Дженні зрозуміла, що він плаче.
— Зараз, зі мною?
Замість відповіді він зник у темних дверях складу — пішов збирати свої речі.
Розділ XXXVIII
Оселившись у Дженні, Герхардт негайно приступив до виконання різноманітних обов’язків, призначених, на його думку, спеціально для нього. Він взяв на себе турботи по опаленню й по ділянці, не припускаючи думки, щоб платили чужій людині в той час, коли сам він сидить без роботи. Дерева навколо будинку в жахливому стані, заявив він дочці. Треба дістати пилку та садовий ніж, і весною він ними займеться. У Німеччині знаються на таких речах, а ці американці — безпорадний, непрактичний народ! Потім Герхардт зажадав цвяхів та столярного інструмента і поступово відремонтував всі шафи та полиці. За дві милі від будинку він знайшов лютеранську церкву і вирішив, що вона краща від тієї, до якої ходив у Клівленді, а пастор — воістину людина, угодна богові. Він зразу ж наполіг, щоб Веста кожної неділі ходила з ним до церкви, і слухати не хотів ніяких відмовок.
Починаючи нове життя в Хайд-Парку, Дженні та Лестер були не зовсім спокійні: вони знали, що їм буде нелегко. На Північній околиці Дженні легко уникала знайомства і розмов з сусідами. А тут будинок, який вони займали, був на очах; слід було чекати, що сусіди вважатимуть своїм обов’язком з’явитися до них з візитом, і Дженні доведеться грати роль досвідченої хазяйки. Вони з Лестером докладно все обміркували, і він вирішив — нехай думають, що вони чоловік та жінка. Веста фігуруватиме як дочка Дженні від першого чоловіка, м-ра Стовера (дівоче прізвище м-с Герхардт), який помер зразу після народження дитини. Хайд-Парк був розташований так далеко від фешенебельного центра Чикаго, що Лестер вважав себе застрахованим від зустрічі з міськими знайомими. Він пояснив Дженні, як їй належить триматись, щоб перша гостя не застигла її зненацька.
Не минуло й двох тижнів, як перша гостя справді з’явилась, — то була м-с Стендл, особа, яка користувалась пошаною серед сусідів і жила через п’ять будинків від Дженні, також у чудовому особняку з газонами. Вона приїхала у власній колясці, повертаючись з поїздки по крамницях.
— Чи вдома місіс Кейн? — запитала вона у нової покоївки Жаннет.
— Вдома, мем, — відповіла та. — Дозвольте вашу візитну карточку.
І вона віднесла карточку Дженні, яка з цікавістю прочитала незнайоме ім’я.