Він притягнув її до себе на коліна.
— Не будемо поки що нічого змінювати, — продовжував він говорити. — Життя — складна річ. Одразу нічого не влаштуєш. А потім усе як-небудь уладнається. Я також зараз мирюся з тим, з чим в інший час нізащо б не згодився.
Поволі Дженні заспокоїлась і сумно посміхнулася крізь сльози.
— А тепер прибери все це на місце, — сказав він ласкаво, показуючи на чемодани. — І, будь ласка, обіцяй мені одну річ.
— Що? — запитала Дженні.
— У майбутньому нічого від мене не приховувати, розумієш? Нічого не вирішувати без мене і не діяти без мого відому. Якщо тебе щось мучить, прийди до мене і скажи. Я тебе не з’їм! Можеш говорити зі мною про всі свої турботи. Я допоможу тобі з ними впоратися, а якщо й не зможу допомогти, то не будемо мати ніяких секретів одно від одного.
— Я знаю, Лестер, — сказала вона, серйозно дивлячись йому у вічі. — Обіцяю, що нічого більше не буду приховувати, слово честі. Я раніше боялася, а тепер не буду. Справді!
— Отак краще, — сказав Лестер. — Я тобі вірю.
І він відпустив її.
Першим наслідком цієї розмови було те, що через кілька днів зайшла мова про долю Герхардта. Дженні вже давно про нього турбувалася, а тепер вирішила поділитися своєю тривогою з Лестером, і якось увечері, за обідом, розповіла йому про те, що трапилось у Клівленді.
— Уявляю собі, як йому там важко зовсім одному. Коли я думала поїхати до Клівленда, то збиралася взяти його до себе. А тепер не знаю, що й робити.
— Ти б послала йому грошей, — запропонував Лестер.
— Він не хоче брати в мене грошей, — пояснила вона. — Він вважає, що я погана жінка і живу грішним життям. Він не вірить, що я одружена.
— Він має для цього підстави, — спокійно зауважив Лестер.
— Аж подумати страшно, що він спить десь на фабриці. Він такий старенький, і зовсім один.
— А інші діти? Чому вони про нього не піклуються? Де твій брат Басс?
— Можливо, їм не хочеться про нього піклуватись, він такий дратівливий, — сказала вона простодушно.
— Ну, тоді вже я не знаю, що й порадити, — посміхнувся Лестер: — Йому слід би бути лагіднішим.
— Так, звичайно, — сказала Дженні, — але він такий старий і йому так важко жилося.
Деякий час Лестер мовчки крутив у руках виделку.