— Я ось про що думаю, — сказав він нарешті. — Якщо ми вирішили не розлучатися, краще виїхати з цієї квартири. Я вже прикидав, чи не заорендувати нам будинок у Хайд-Парку. Правда, далеко буде їздити до контори, але жити тут мені чогось набридло. І вам з Вестою буде непогано мати своє подвір’я і сад. Отоді ти могла б узяти батька до себе. Він нам не заважатиме. Буде поратися по хазяйству, допоможе ще тримати й будинок у порядку.
— Ах, це було б саме для нього, — зітхнула Дженні. — Він так любить все лагодити, і він міг би косити газон і доглядати за опаленням. Але він нізащо не приїде, якщо не буде певен, що ми одружені.
— Так, це ускладнює справу, оскільки ти не можеш пред’явити йому шлюбного свідоцтва. Старий мріє про явно неможливе. Важкувато йому буде справлятися з опаленням загороднього будинку, — додав вій, помовчавши.
Дженні пропустила його слова повз вуха. Вона знову замислилася про те, як погано й невміло влаштувала своє життя. Герхардт не приїде, навіть якщо в них буде чудовий будинок, де він міг би жити. А як добре йому було б з Вестою. Він би просто воскрес.
Вона сумно мовчала, поки Лестер не сказав, наче відповідаючи на її думки:
— Далебі, не знаю, що й придумати. Роздобути бланк шлюбного свідоцтва не так-то легко. Підробка карається законом. Мені б, чесно кажучи, не хотілося встрявати в таку справу.
— Та що це ти, Лестер, хіба можна! Мені просто шкода, що тато такий упертий. Коли він щось забере собі в голову, з ним нічого не вдієш.
— Давай почекаємо, поки не влаштуємось на новому місці, — запропонував Лестер. — А тоді ти поїдеш до Клівленда і сама з ним поговориш. Можливо, тобі й пощастить переконати його.
Йому подобалось, що Дженні така віддана батькові, і він готовий був допомогти їй у тому, що вона надумала. Старий Герхардт — мало цікавий суб’єкт, але не огидний, і якщо в нього буде охота попрацювати у великому хазяйстві, — будь ласка, Лестер нічого не має проти.
Розділ XXXVII
Слова про переїзд до Хайд-Парку не були сказані марно. Коли через два-три тижні все знову прийшло до норми, Лестер запропонував Дженні поїхати з ним туди, щоб наглядіти будинок.
Під час першої ж поїздки вони знайшли те, що їм було потрібно, — старий будинок на одинадцять великих кімнат, оточений газонами і гіллястими деревами, посадженими тоді, коли місто тільки ще починало будуватись. Тут було гарно, затишно, тихо. Дженні була захоплена простотою майже селянської садиби, хоч її й пригнічувала свідомість, що вона увійде до свого нового будинку не зовсім законною хазяйкою. Коли вона готувалася піти від Лестера, її підтримувала невиразна надія, що він приїде за нею і вони одружаться. Тепер на цьому поставлено хрест. Вона обіцяла залишитись, і треба буде якось до всього пристосуватися. Вона почала говорити, що такий великий будинок їм ні до чого, але Лестер не став її слухати.
— Дуже можливо, що ми будемо приймати гостей, — сказав він. — У всякому разі, треба умеблювати будинок і подивитися, що вийде.
Він дав агенту вказівки скласти договір на п’ять років з правом продовження оренди, і роботи на ділянці почалися негайно.
Будинок пофарбували зовні і оздобили всередині, газони підрівняли, все набрало чепурного, святкового вигляду. На першому поверсі розташували велику бібліотеку, таку ж простору їдальню, вітальню для прийомів, трохи меншу вітальню, величезну кухню й буфетну. На другому поверсі — спальні, ванні й кімната покоївки. Все було зручне, все тішило око, і клопоти по влаштуванню на новому місці сповнювали Дженні задоволенням і гордістю.
Одразу ж після переїзду Дженні з дозволу Лестера написала батькові, запрошуючи його переселитися до них. Вона ані словом не згадала про свій шлюб, даючи можливість йому самому зробити належний висновок. Проте докладно розповіла, у якому гарному місці живе і який у неї зручний будинок і великий сад. «Тут так добре, тату, — писала вона — тобі напевно сподобається. Веста вже ходить до школи. Приїжджай до нас, будемо жити разом. Це значно краще, ніж жити на фабриці. І я була б така рада!»
Герхардт прочитав цей лист і здивовано насупився. Невже правда? Але якби вони не одружилися, то хіба стали б переїжджати у такий великий будинок? Після стількох років, після всієї цієї брехні? Чи він сам з самого початку помилився? Ну що ж, краще пізно, ніж ніколи, але чи варто йому до них їхати? Він уже звик жити сам, так невже перебиратися в Чикаго, до Дженні? Він не залишився байдужим до її заклику і все ж вирішив відмовитися. Не міг він так одверто визнати, що й на ньому лежить частина провини за їхню сварку.
Відмовлення батька дуже засмутило Дженні. Вона порадилася з Лестером і вирішила сама поїхати до Клівленда. Розшукавши мебльову фабрику, де служив Герхардт, — безладне нагромадження будинків в одному з найбідніших кварталів міста, — вона довідалась про нього в конторі. Клерк повів її до складу, що стояв осторонь, і Герхардта повідомили, що його хоче бачити якась дама. Він встав з свого жалюгідного ліжка й зійшов на подвір’я, зацікавлений тим, хто б це міг бути. У Дженні серце стиснулося, коли він вийшов з темного під’їзду — сивий, з кошлатими бровами, у запорошеному, пом’ятому одязі. «Бідний тато», подумала вона. Він підійшов до неї, і його допитливий погляд пом’якшав, коли він зрозумів, які добрі почуття привели її сюди.
— Ти чого сюди приїхала? — запитав він з побоюванням.
— Я хочу забрати тебе до себе, тату, — почала благати Дженні. — Не можна тобі більше тут залишатися. Просто думати не сила, як ти тут живеш одним-один.