— От би нам бути багатими, — майже сама до себе пробурмотіла Дженні.
— Не знаю, що й робити, — важко зітхнувши, призналася мати. — Вдома, напевно, зовсім їсти нічого.
— Давай зайдемо ще раз до містера Баумена! — з щирим співчуттям відгукнулася Дженні, зворушена нотками безнадійності, які прозвучали в голосі матері.
— Ти думаєш, що він ще повірить нам?
— Ми йому скажемо, що знайшли роботу. Я скажу.
— Гаразд, — стомлено згодилася мати.
Не дійшовши двох кварталів додому, вони несміливо увійшли в маленьку, тьмяно освітлену бакалійну крамничку. М-с Герхардт хотіла заговорити, але Дженні випередила її.
— Чи ви не дасте нам сьогодні наборг хліба і трошки сала? Ми одержали роботу в «Колумбус-Хаузі», в суботу ми неодмінно вам заплатимо.
— Еге ж, — додала м-с Герхардт, — тепер у мене є робота.
Вони були постійними покупницями Баумена ще до того, як почалися всі нещастя й хвороби, і він знав, що вони говорять правду.
— А чи давно ви там працюєте? — запитав він.
— Сьогодні перший день.
— Ви мене знаєте, місіс Герхардт, — сказав він. — Мені не хотілося б вам відмовляти. Містер Герхардт людина надійна, але я також не багатий. Час зараз важкий, — додав він, — а у мене родина.
— Так, я розумію, — стиха сказала м-с Герхардт.
Сховавши під стару шаль зашкарублі, червоні від праці руки, вона неспокійно стискувала їх. Дженні стояла поруч у напруженому мовчанні.
— Гаразд, — сказав, нарешті, Баумен. — На цей раз, так і бути, ще дам наборг. У суботу заплатите мені, скільки зможете.
Він загорнув їм хліб та сало і, подаючи Дженні пакунок, сказав з посмішкою:
— Коли у вас знову будуть гроші, ви, напевне, купуватимете де-небудь в іншому місці.
— Неправда, — заперечила м-с Герхардт, — ви ж знаєте, що ні.
Але вона була надто змучена, щоб починати з ним довгі суперечки.