М-с Герхардт, що всю ніч болісно розмірковувала над тим, як би заробити ще що-небудь понад три долари на тиждень за прибирання, схвалила ідею Басса.
— Це правда, — сказала вона. — Я запитаю у клерка.
Але, коли вони прийшли до готелю, зручна нагода трапилася не швидко. Потім доля всміхнулася їм: старша покоївка наказала помити підлогу перед конторкою клерка. Ця поважна службова особа явно прихильно до них ставилась, йому припали до душі добра, заклопотана матір і гарненька дочка. Через це він прихильно вислухав м-с Герхардт, коли вона насмілилась запитати його про те, що цілий день не давало їй спокою.
— Може, хто-небудь з ваших постояльців погодиться давати мені прати білизну? Я була б така вдячна...
Клерк подивився на неї і знову прочитав на цьому невеселому обличчі безвихідну нужду.
— Подивимось, — відповів він і зразу ж подумав про сенатора Брендера й генерала Гопкінса. Обидва вони люди чуйні і охоче допоможуть бідній жінці. — Підіть нагору до сенатора Брендера. У двадцять другий номер. Ось, — клерк записав номер на папірці, — підіть і скажіть, що це я вас прислав.
М-с Герхардт тремтячою рукою взяла папірець. Її очі були сповнені подяки, якої вона не могла вимовити словами.
— Нічого, нічого, — сказав клерк, помітивши її хвилювання. — Підіть зараз же. Він саме вдома.
Обережно й шанобливо постукала м-с Герхардт у двері двадцять другого номера; Дженні мовчки стояла поруч.
Через хвилину двері відчинилися, і на порозі яскраво освітленої кімнати з’явився сенатор. Він був в елегантному смокінгу й виглядав молодшим, ніж здавалося їм при першій зустрічі.
— Чим можу служити, добродійко? — запитав він м-с Герхардт, зразу пізнавши їх обох.
Мати, вкрай знітившись, не зразу змогла йому відповісти.
— Ми хотіли запитати... може, вам треба випрати білизну?
— Випрати? — перепитав він навдивовижу звучним голосом. — Випрати білизну? Ну, зайдіть. Зараз подивимось.
Він ввічливо відійшов убік, пропускаючи їх, і зачинив двері.
— Зараз подивимося, — повторив він, висуваючи одну за одною шухляди солідної шифоньєрки з горіхового дерева.
Дженні з цікавістю оглядала кімнату. Ніколи ще вона не бачила так багато прикрас і чудових речей, як тут — на каміні й на туалетному столику. М’яке крісло й поруч — лампа під зеленим абажуром, на підлозі товстий пушистий килим, кілька маленьких килимків, розкиданих тут і там, — в усьому таке багатство, така розкіш!
— Присядьте, ось стільці, — люб’язно сказав сенатор, йдучи до сусідньої кімнати.
Сповнені боязкої шанобливості, мати й дочка із ввічливості все ще стояли, але сенатор, скінчивши розшуки, повторив запрошення. Вони, соромлячись та ніяковіючи, сіли.
— Це ваша дочка? — запитав він м-с Герхардт, посміхаючись Дженні.