— Так, сер, — відповіла мати. — Це моя старша дочка.
— А чоловік у вас живий? — питав він далі. — Як ваше прізвище? Де ви живете?
М-с Герхардт покірливо відповідала на всі питання.
— Скільки у вас дітей? — продовжував він.
— Шестеро, — відповіла м-с Герхардт.
— Родина не маленька, що й говорити. Ви, без сумніву, виконали свій обов’язок перед країною.
— Так, сер, — відповіла м-с Герхардт, зворушена його увагою.
— То ви кажете, це ваша старша дочка?
— Так, сер.
— А який фах у вашого чоловіка?
— Він склодув. Але зараз він хворий.
Вони розмовляли, а Дженні слухала, і великі голубі очі її дивилися здивовано й допитливо. Кожного разу, коли сенатор дивився на неї, він зустрічав такий простодушний, невинний погляд, таку чудову посмішку, що йому важко було одвести від неї очі.
— Так, — сказав він співчутливо, — все це дуже печально. У мене тут зібралося трохи білизни. Ви її виперіть, будь ласка. А наступного тижня, мабуть, буде ще.
Він склав білизну у невеликий, красиво вишитий синій мішок.
— Якого дня вам її принести? — запитала м-с Герхардт.
— Однаково, — неуважливо відповів він. — У будь-який день наступного тижня.
Вона скромно подякувала йому й зібралася йти.
— От що, — сказав він, пройшовши вперед і відчиняючи перед ними двері, — принесіть у понеділок.
— Добре, сер, — сказала м-с Герхардт. — Спасибі вам.
Вони пішли, а сенатор знову став читати, але чомусь ним оволоділа дивна неуважність.