Безтурботний

22
18
20
22
24
26
28
30

Потім просто біля його вуха пролунало металеве клацання. Зброя. Затвор пересмикує.

— Ох, ч… — Почувся слабкий стогін, потім шльопання блювоти об асфальт. Знову металеве клацання. Знімає із запобіжника. За кілька секунд усе буде скінчено. Так от що людина переживає в такий момент. Не відчай, не страх — і навіть не жаль. А всього лише полегшення. Начебто втрачати їй було нічого. Але Албу дав йому час. І його виявилося достатньо, аби Харрі усвідомив, що йому все ж таки є що втрачати. Деякі справи залишились у нього тут, на землі. Він набрав повні легені повітря. Насичені киснем кровоносні судини стали поштовхами подавати кров у мозок.

— Ну так… — заговорив було чоловік, що схилився над ним, але тут же замовк, отримавши від Харрі удар кулаком у гортань.

Харрі піднявся на коліна — тільки на це у нього вистачило сил. Він постарався не знепритомніти в очікуванні останньої, вирішальної сутички. Минула секунда. Дві секунди. Три. Сморід від блювоти на асфальті забивав ніздрі. Нарешті йому вдалося сфокусувати погляд на світлі ліхтаря, що висів над ним. Вулиця була порожня. Абсолютно порожня. Тільки якась людина в дутику, з-під якого вибивався комір сорочки, схожої на піжамну куртку, лежала поряд із ним, і в горлі у неї щось клекотіло. Світло ліхтаря відбилося від металевого предмета. Це був не пістолет. Це була запальничка. І лише тепер до Харрі дійшло, що лежача на асфальті людина — зовсім не Арне Албу. Це був Тронн Гретте.

Харрі поставив чашку з гарячим чаєм на кухонний стіл перед Тронном, який усе так само жадібно хапав ротом повітря, видаючи при цьому якісь скреготливі звуки. У погляді його витріщених, майже вилізлих із орбіт очей читався панічний страх.

У самого Харрі паморочилася голова, він відчував нудоту і пульсуючий біль у потилиці, немов від опіку.

— Пий, — сказав Харрі. — Тут багато лимона, а він заспокоює біль у м’язах, вони розслабляться, і тобі стане легше дихати.

Тронн послухався. І на великий подив Харрі, напій подіяв, Тронн зробив декілька ковтків, двічі при цьому закашлявшись, але нарешті його бліді щоки злегка порожевіли.

— Жафвивий вифлят, — ледве не прошипів він.

— Що-що? — Харрі опустився на один із двох стільців, які стояли на кухні.

— Жахливий у тебе вигляд.

Харрі всміхнувся і поторкав рушник, який обмотав навколо шиї. Він уже наскрізь промок від крові:

— Тебе через це вирвало?

— Не виношу вигляду крові, — признався Тронн. — Я зовсім… — Він звів очі догори.

— Гаразд. Могло бути набагато гірше. Ти врятував мене.

Тронн похитав головою:

— Адже я далеко був, коли вас побачив, і просто крикнув. Не впевнений, що саме тому він наказав псові відпустити тебе. Номер машини я, вибач, не запам’ятав, але в усякому разі вони змилися на джипі «Черокі».

Харрі протестуюче махнув рукою:

— Я його знаю.

— Що-що?