Безтурботний

— Двадцять штук єгипетських. Сорок штук норвезьких. І номер відразу буде в мене.

— Вони що, голову нам морочать, Ейстейне?

— Звичайно. Так потрібен нам номер цього абонента чи ні?

— Гроші будуть. Не забудь тільки розписку узяти, о’кей?

Харрі лежав у ліжку, чекаючи, коли подіє потрійна доза заспокійливих пігулок, і перед очима у нього маячив шкільний дах. Останнє, що він побачив перед тим, як провалитися в темноту, був хлопчисько, який сидів на краю і теліпав ногами, витріщаючись на нього зверху вниз.

ЧАСТИНА

IV

26

Дажуда

Фред Баугестад нездужав через похмілля. Йому йшов тридцять другий рік, він був розлучений і гнув горба простим робітником на буровій вежі «Статфіорд Б». Робота на вежі зовсім не мед, та й під час вахти навіть пивця ані-ні. Зате платили добряче, в кімнаті у тебе телевізор, класна їжа, а найголовніше — графік роботи: після трьох тижнів вахти була чотиритижнева відпустка. Хтось виїжджав додому до дружини і, лежачи на дивані, витріщався в стелю, хтось у цей час водив таксі або будував дім, аби не померти з нудьги, а хтось, як Фред, вирушав до якої-не- будь жаркої країни і напивався там мало не до смерті. Зрідка він посилав поштові листівки Кармьой, дівчинці, або «пацанці», як він її називав, хоча їй виповнилося вже десять років. Чи, може, одинадцять? Та яка різниця — це була єдина людина на континенті, з якою він підтримував зв’язок, — ну і на тому спасибі. В останній своїй розмові по телефону з батьком той із жалем повідав, що матусю знову забрали за чергову крадіжку капітанського кексу в «Рімі»[32]. «Я молюся за неї», — сказав батько й поцікавився, чи бере Фред із собою Біблію норвезькою, коли їде за кордон. «Батьку, я без Книги не можу обійтись, як без сніданку», — відповів Фред. Що було святою правдою, якщо взяти до уваги, що Фред, перебуваючи в Дажуді, ніколи не приймав їжі до обіду. Якщо, звичайно, не вважати їжею кайпіринью. А це вже питання до фахівця, адже в кожен келих він додавав щонайменше чотири столові ложки цукру. Фред Баугестад споживав кайпіринью, тому що це було найгидотніше пійло. В Європі коктейль користувався незаслужено доброю славою, позаяк там використовували джин або горілку замість кашаси — смердючого, їдкого бразильського самогону з цукрового буряку. Тому Фред і вважав, що пиття кайпіриньї задумане як плата за гріхи. Обидва Фредові діди були алкоголіками, і, маючи таку спадковість, Фред вважав, що споживання цієї гидоти вбереже його від звикання.

Сьогодні він зайшов до Мохаммеда о дванадцятій, випив чашку еспресо і чарку бренді, а потім поволі побрів назад по вузькій, у глибоких вибоїнах гравійній дорозі вздовж кам’яних будинків більш-менш білого кольору, над якими тремтіло розжарене повітря. Будинок, який він знімав разом із Рогером, білим назвати було важко. Штукатурка обвалилась, і всередині були тільки голі сірі стіни, які наскрізь пронизував вологий вітер із Атлантики, так що, лизнувши стіну, можна було відчути гіркий смак каменю. «Але навіщо це робити?» — подумав Фред. Будинок-то цілком нічого собі. Три спальні, два матраци, холодильник і плита. А ще диван і стільниця на двох порожнистих цементних блоках у вітальні — так вони називали цю кімнату, оскільки в одній із її стін був майже квадратний отвір, який вони величали вікном. Узагалі-то їм слід було частіше прибирати в будинку, адже кухня кишіла жахливо кусючими вогненно-руди- ми мурашками — lava ре, як називають їх бразильці. Щоправда, після того, як вони перенесли холодильник до вітальні, Фред не так часто бував у кухні. Він лежав на дивані й намагався спланувати свої дії на залишок дня, коли до кімнати увійшов Рогер.

— Ти де був? — запитав Фред.

— В аптеці в Порту, — відповів Рогер, і все його широке, в червоних плямах обличчя розпливлося в усмішці. — Ти не повіриш, що вони тут продають. Ти такі речі навіть за рецептом у Норвегії не дістанеш. — Він висипав вміст пластикового пакету на стільницю й почав голосно читати етикетки:

— Три міліграми бензодіазепіну. Два міліграми флунітразе-паму. Тьху ти чорт, Фред, адже ми говоримо «рогіпнол».

Фред промовчав.

— Тобі що, кепсько? — стривожився Рогер. — Ти хоч попоїв чого-небудь?

— Ні. Тільки кави випив у Мохаммеда. Там, до речі, сьогодні якийсь підозрілий тип побував. Розпитував Мохаммеда про Лева.

Рогер відірвав погляд від чергової етикетки:

— Про Льва? Який на вигляд той тип?

—- Високий. Світловолосий, блакитноокий. Судячи з вимови, начебто норвежець.