Безтурботний

— Який констебль, фру Албу?

— Харрі. Адже він веде цю справу, хіба не так?

Така швидка — в порівнянні з його однокашниками — кар’єра Тома Волера пояснювалася перш за все його вмінням діяти так, аби ніхто, у тому числі й адвокати в суді, не мали підстав сумніватися в достовірності зібраних ним доказів. Інша ж причина полягала в чутливості волосся у нього на потилиці. Бувало, звичайно, що воно не реагувало, коли потрібно. Але такого, щоб воно реагувало без приводу, ніколи не траплялось. А тут воно відреагувало.

— Ви маєте на увазі Харрі Холе, фру Албу?

— Можете зупинити тут.

Більше за все Тому Волеру подобався її голос. Він під’їхав до тротуару, нагнувся над кермом і почав роздивлятися рожеву віллу, що вінчала собою вершину пагорба. У променях післяполудневого сонця в саду вгадувалась якась тварина.

— Дуже люб’язно з вашого боку, — сказала Вігдіс Албу. — Спасибі, що звільнили мене від цього Сьоренсена, та ще й до будинку підкинули.

Волер усміхнувся теплою усмішкою. Він знав, що усмішка вийшла саме теплою. Багато хто говорив йому, що він схожий на Девіда Хасселхоффа в «Рятувальниках Малібу», що в нього таке ж підборіддя, така ж фігура і така ж усмішка. Він бачив «Рятувальників» і розумів, про що йдеться.

— Та ні, це мені слід вам дякувати, — сказав він.

І не схибив проти істини. За час шляху від Ларколлена він дізнався багато цікавого. Наприклад, що Харрі Холе намагався довести причетність її чоловіка до вбивства Анни Бетсен,яка — коли пам’ять йому не зраджує — якийсь час тому сама наклала на себе руки у квартирі на Соргенфрі-гате. Справу було тоді порушено й закрито, Том Волер сам констатував самогубство і написав висновок. Так чого цей йолоп Холе тепер нишпорить? Намагається помститися заклятому недругові? Невже Холе розраховує скомпрометувати його — Тома Волера, довівши, що Анну Бетсен убили? Що завгодно могло спасти на думку цьому недоумкуватому п’яниці, але Волер не розумів, навіщо Холе з такою енергією взявся за розслідування, яке у гіршому разі доведе, що Волер зробив поспішний висновок. Думка про те, що Харрі рухало просте бажання розкрити злочин, він відкинув одразу ж: тільки у кіно детективи так бездарно витрачають свій вільний час.

Але позаяк той, кого Харрі підозрював, убитий, з’явилася можливість подумати і про інші відповіді. Волер не знав, які саме, але оскільки волосся в нього на потилиці ясно дало зрозуміти, що справа ця пов’язана з Харрі Холе, в його інтересах знайти ці відповіді. І коли Вігдіс Албу запросила Тома Волера на чашку кави, він одразу ж погодився. Звичайно, його збуджувала думка про інтрижку з новоспеченою вдовою, але головне — з’явився шанс одірватися від суперника, який дихав йому в потилицю ось уже — скільки там? — вісім місяців.

Так, вісім місяців минуло відтоді, як через чергову дурість Сверре Ульсена Елен Єльтен викрила Тома Волера як головного організатора групи, що займалася доставкою контрабандної зброї в Осло. Наказавши Ульсену прибрати її, щоб перешкодити їй розголосити справу, він усвідомлював, що Холе не заспокоїться, поки не знайде її вбивцю. Тому він і поклопотався про те, щоб самому опинитися на місці злочину і застрелити підозрюваного у вбивстві з метою «самооборони» при затриманні. Ніяких доказів проти нього самого не було, та все ж часом у нього виникало неприємне відчуття, що Холе напав на слід. І що він може бути дуже небезпечний.

— У будинку стало так порожньо, коли всі роз’їхалися, — сказала Вігдіс Албу, відмикаючи вхідні двері.

— І як довго ви вже… як би це… живете сама? — запитав Волер, піднімаючись услід за нею до вітальні. Йому все так само подобалося те, що він бачив перед собою.

— Діти у моїх батьків у Нордбю. Я хотіла, щоб вони побули там, поки все вляжеться, — вона зітхнула й сіла в одне з двох глибоких крісел. — Мені треба випити. А потім подзвонити їм.

Том Волер стояв і дивився на неї. Своїми останніми словами вона все зіпсувала, і легке збудження, що виникло було, пропало. Та й вигляд у неї тепер був старшої. Можливо, тому, що почала тверезіти. Сп’яніння згладжувало її зморшки й пом’якшувало лінію рота, який тепер затвердів і став схожий на червонувату щілину.

— Сідайте, Томе. Зараз я зварю каву.

Він плюхнувся на диван, а вона вийшла на кухню.

Він розсунув ноги і побачив бліду пляму від місячних, таку ж, як на дивані в нього удома.

Спогад викликав у нього усмішку.