Безтурботний

— Так, схоже, у нас таких випадків не було, — погодився Сьоренсен.

— Тоді пропоную таке: ти з хлопцями залишаєшся тут і стежиш, аби сторонніх не пускали за огорожу, а я піду переговорю з дружиною трупа.

Сьоренсен розсміявся, ніби Волер відмочив класний жарт, але осікся, побачивши, як той звів брови над скельцями «поліцейських окулярів». Том Волер підвівся і попрямував у бік огорожі. Він поволі порахував до трьох і крикнув:

— І приберіть патрульний автомобіль із розвороту, Сьоренсене! Наші люди там намагаються знайти сліди машини вбивці. Заздалегідь вдячний.

Він і не обертаючись знав, що усмішка сповзла з добродушного лиця цього тюхтія Сьоренсена. І що місце злочину тепер перебуває під контролем людей із Управління поліції Осло.

— Фру Албу? — запитав Волер, увійшовши до вітальні. У місті його чекав багатообіцяючий обід із однією дівчиною, і тому він вирішив не затягувати розмову. Вігдіс Албу відірвала погляд від фотоальбому, який гортала:

— Так?

Волеру подобалося те, що він бачив перед собою. Доглянута шкіра, випещене тіло, поза, що виражала впевненість у собі, — ну просто Дорте Скаппель[42], та ще в блузці з розстебнутим третім ґудзичком. Йому подобалось і те, що він чув. М’який голос надзвичайно пасував до тих особливих слів, які він так полюбляв у вустах своїх жінок. Подобалися йому й її губи, які, як він уже почав сподіватися, коли-небудь вимовлять такі слова.

— Старший інспектор Том Волер, — відрекомендувався він і сів напроти неї. — Я розумію, який шок ви пережили, і хоча це прозвучить банально і навряд чи допоможе вам зараз, але я все ж таки хотів би висловити співчуття. Я сам нещодавно втратив близьку мені людину.

Він витримав паузу. Поки вона нарешті підвела очі і їхні погляди зустрілись. Очі в неї були*затьмарені, й Волер спершу вирішив, що це від сліз. І лише коли Вігдіс Албу заговорила, він зрозумів, що вона п’яна:

— Сигаретою не пригостите, констеблю?

— Називайте мене Том. Я не палю. На жаль.

— Скільки мені ще тут маятися, Томе?

— Я постараюся, щоб ви виїхали звідси якнайскоріше. Просто мені треба поставити вам кілька запитань. Домовилися?

— Домовилися.

— Ну й чудово. Як по-вашому, хто-небудь міг бажати смерті вашому чоловікові?

Вігдіс Албу підперла підборіддя рукою і подивилася у вікно:

— А де ж інший констебль?

— Пробачте, не зрозумів?

— Хіба він не мав приїхати?