Безтурботний

— Згоден. Ще щось є?

— Пес був прив’язаний перед будинком — онде, вгорі. Здоровенний мерзенний ротвейлер. Хоч як дивно, у прекрасній формі. Зовнішні двері не замкнені. Слідів боротьби в будинку також не виявлено.

— Іншими словами, вони врійшли, пригрозили йому зброєю, прив’язали пса, викопали яму і ввічливо попросили його туди лягти.

— Гадаєш, убивця був не один?

— А ти як думаєш? Величезний ротвейлер, яма півтора метри завглибшки. Здається, це однозначно, Вебер.

Вебер промовчав. Він нічого не мав проти співпраці з Волером — той був шукач рідкісного таланту, про що свідчили результати його роботи. Але це ще не означає, що він неодмінно був Веберу до душі. Втім, не до душі — теж не той вираз. Ні, тут щось інше, просто після якогось часу в нього виникало відчуття, як у грі «Знайди сім помилок на малюнку, коли не знаєш, у чому фішка, але відчуваєш: щось тут не так. Отож, щось у ньому було не так.

Волер сів навпочіпки поряд із трупом. Він знав, що Вебер його недолюблює. Ну й чудово. Вебер уже багато років працював у криміналістичній лабораторії і йому ніколи й на думку не спадало яким-небудь чином вплинути на хід кар’єри Волера чи взагалі на його життя. Коротше кажучи, думка Вебера про нього була йому зовсім до лампочки.

— Хто упізнав?

— Тут приходили декілька місцевих, — відповів Вебер. — Власник магазину його пізнав. Ми зв’язалися з його дружиною і привезли її сюди з Осло. Вона підтвердила, що це Арне Албу.

— А де вона зараз?

— У будинку.

— З нею хто-небудь говорив?

Вебер знизав плечима.

— Я полюбляю бути в таких випадках першим, — зауважив Волер, нахилився вперед і зробив іще пару знімків трупа.

— Справу розслідує поліція Мосса. А нас гіросто викликали на підмогу.

— Правильно, ми ж професіонали, — сказав Волер. — Треба б цим селянам із Мосса ввічливо все пояснити.

— У нас декілька осіб розслідували справи про вбивство, — пролунав позаду ни* голос. Волер подивився вгору на всміхне-ну людину в чорній шкіряній форменій куртці. На погонах із золотим обрізом у нього красувалась одна зірочка.

— No hard feelings[41] у — розсміявся старший інспектор. — Мене звуть Пауль Сьоренсен. — А ти будеш старший інспектор Волер?

Волер коротко кивнув і удав, ніби не помітив простягненої Сьоренсеном руки. Він не полюбляв дотиків незнайомих чоловіків. Та і знайомих, до речі, теж. Ось із жінками — справа інша. В усякому разі, коли він сам виявляв ініціативу. А виявляв він її часто.

— Що, Сьоренсене, і такі справи раніше доводилося розслідувати? — запитав Волер і відвів пальцем гіовіку потерпілого, оголивши криваво-червоне очне яблуко. — Це вам не удар ножем у людному місці або випадковий постріл по пянці. Ви ж тому нас і викликали, чи не так?