Безтурботний

Перш ніж відповісти, Анна деякий час у задумі дивилася на Харрі.

— Ні, не думаю, Харрі, щоб ти був знайомий із ким-небудь з них. Проте можеш познайомитись. Якщо справді цього хочеш.

Харрі спробував уважніше роздивитися картини.

— Скажи мені, що ти бачиш?

— Бачу свого сусіда з фінськими саньми. Хлопця, що вийшов із підсобки майстерні, коли я збирався йти. Бачу офіціанта з «М». А також Пера Столе Льоннінґа[7].

Вона всміхнулась.

— А тобі не доводилося чути, що сітківка ока повертає сприйманий нею предмет, так що в мозок надходить дзеркальне його відображення? І якщо хочеш побачити речі такими, які вони є насправді, треба дивитися на них у дзеркало. Якби ти так і зробив, то побачив би на цих картинах зовсім інших людей. — В очах її сяяло торжество, і Харрі не зважився заперечити, що на сітківці ока зображення предметів справді виявляється перевернутим, однак зовсім не так, як у дзеркалі, а догори ногами. — Це буде моїм останнім шедевром, Харрі. Завдяки цьому я залишу пам’ять про себе.

— Завдяки цим портретам?

— Ні, це лише частина всього шедевра. Він іще не завершений. Але обов’язково буде готовий, почекай.

— Хм. Хоч назва в нього є?

— Немезида, — тихо, ледве не пошепки, відповіла вона.

Харрі здивовано подивився на неї; їхні погляди зустрілися.

— Ну знаєш, так звали богиню.

Частину її обличчя ховала тінь. Харрі відвернувся. Він і так уже все роздивився. Спина, зігнута як у танці в очікуванні руки партнера, одна нога виставлена трохи вперед, нібито вона ніяк не може вирішити: зробити їй крок назустріч чи піти. Груди, що важко здіймались і опускалися, худа шия з напруженою, набубнявілою веною — йому навіть здавалося, він бачить, як вона пульсує. Харрі відчув, як його накриває гаряча хвиля; голова трохи паморочилась. Що там вона сказала? «Не варто було тобі тоді так легко здаватися». Може, і справді?

— Харрі…

— Мені треба йти, — насилу видушив він.

Він через голову стягнув із неї плаття, і вона, сміючись, кинулася навзнак на білі простирадла. Яскраве бірюзове світло, проникаючи між стовбурами хитких пальм із заставки на екрані ноутбука, що стояв на письмовому столі, залишало химерні блиски на вискалених пичках чортів і демонів, уплетених у фантастичний візерунок різьбленої спинки ліжка. Вони лукаво поглядали на те, як вона розстібала його пасок. Анна якось розповідала йому, що це ліжко її бабусі. Воно стояло на одному й тому ж місці ось уже майже вісімдесят років. Покусуючи його мочку, вона спершу шепотіла якісь лагідні слова незнайомою мовою, потім одразу змовкла, осідлала його й почала шалену скачку, супроводжуючи її несамовитими криками, сміхом і благаннями, зверненими до якихось невідомих вищих сил. А він пристрасно жадав лиш одного — щоб шалений цей гін усе тривав і тривав. Однак раптово, коли він уже був на грані оргазму, Анна завмерла, стйснула його обличчя долонями і прошепотіла:

— Мій навіки?

— Дідька лисого! — жартівливо проричав він, рвонувся, перекинув її на спину й тепер уже сам опинився зверху. Дерев’яні демони весело підморгували йому.

— Мій навіки?