Безтурботний

— На вбивствах, — перебив Харрі.

— На вбивствах. Ліворуч од Холе сидить Карл Вебер із експертно-криміналістичного відділу, який керує оглядом місця події. Як багато хто з вас знає, Вебер — найдосвідченіший спеціаліст із розшуку слідів. Славиться як своїми аналітичними здібностями, так і безпомилковою інтуїцією. Начальник Управління сказав якось, що був би радий узяти його з собою на полювання як шукача.

За столом засміялися. Навіть не обертаючись, Харрі міг би побитись об заклад, що в самого Вебера на обличчі не з’явилося

і тіні усмішки. Вебер не всміхався майже ніколи. В усякому разі, тим, хто йому не подобався. А не подобалися йому майже всі. Й особливо нові молоді начальники, що, на думку Вебера, всі як один були неосвіченими кар’єристами, які нічого не петрають у своїй професії й начисто позбавлені відчуття корпоративної солідарності. Тим сильніше в них було розвинене бюрократичне чуття, прагнення влади й бажання обійняти високу посаду, заради чого не гріх було й погостювати в Управлінні поліції.

Іварссон посміхнувся. Очікуючи, поки сміх за столом стихне, він розхитувався на каблуках, схожий на капітана судна в момент сильного хвилювання на морі.

— Беате Льонн, навпаки, людина в наших лавах нова, недосвідчена; спеціалізується на аналізі відеоматеріалів.

Беате почервоніла.

— Вона — дочка Йоргена Льонна, який двадцять років прослужив у підрозділі, що у той час називався Відділом пограбувань і вбивств. Усе говорить за те, що вона готова повторити славетний шлях свого батька: вона вже встигла зробити вагомий внесок у розкриття кількох справ. Не пам’ятаю, чи згадував я про це, але за останній рік ми у Відділі пограбувань і розбійних нападів підвищили розкриття майже до п’ятдесяти відсотків, що, коли брати міжнародні показники…

— Ти вже згадував про це, Іварссоне.

— Дякую.

Цього разу Іварссон просто у вічі подивився Харрі, не забувши, однак, знову посміхнутися. Посмішка, до самісіньких ясен оголивши ікла, зробила його схожим на гігантську рептилію. Не змінюючи виразу обличчя, він відрекомендував решту. Двох із них Харрі знав. Маґнус Ріан, молодий хлопець із Томрефіордена, працював у вбивчому відділі вже півроку і справляв загалом гарне враження. Другий, Дідрік Гудмундсон, був заступником начальника відділу, найдосвідченішим сищи-ком із усіх присутніх. Роботу свою він виконував спокійно й методично; у Харрі з ним не виникало ніяких проблем. Решта двоє також були співробітниками Відділу пограбувань і розбійних нападів, обидва носили прізвище Лі, проте Харрі вистачило й одного погляду, щоб зрозуміти: вони зовсім не од-нояйцеві близнюки. Туріль Лі була високою блондинкою з тонкими губами й непроникним обличчям, а Ула Лі — рудим коротуном з пухкою пичкою та всміхненими очима. Харрі стільки разів стикався з ними в коридорах Управління, що інший на його місці давно б уже вітався з ними, однак Харрі це якось не спадало на думку.

— Мене самого, сподіваюся, всі вже знають, — підвів риску Іварссон. — Та про всяк випадок уточнюю: я шеф Відділу пограбувань і розбійних нападів і мені доручено керувати цим розслідуванням. А як відповідь на те, що ти сказав на самому початку, Холе, хочу зауважити, що нам уже не вперше доводиться займатися пограбуванням із смертельним результатом.

Харрі намагався стриматися. Чесно. Але йому на заваді стала крокодиляча посмішка Іварссона.

— І тут відсоток розкриття у вас також трохи менше п’ятдесяти?

Лише один із тих, що сиділи за столом, розсміявся, проте сміявся він голосно. Це був Вебер.

— Вибачте, що забув дещо сказати вам про Холе, — переставши посміхатися, зауважив Іварссон. — Цілком імовірно, у нього прорізався комічний талант. Наскільки можу судити, не гірший, аніж у Рене Арве Упсаля[8].

На мить повисло важке мовчання. Уривчастий, гавкаючий сміх Іварссона дещо послабив напруження; дехто за столом навіть спробував наслідувати його.

— О’кей, давайте почнемо зі стислого підбиття підсумків того, що ми маємо. — Іварссон перекинув на планшеті аркуш із написом «Ласкаво просимо». Наступний аркуш виявився чистим. Знявши ковпачок із фломастера, Іварссон приготувався записувати:

— Вебере, прошу.

Карл Вебер підвівся. Це був невисокий чоловік із гривою сивого волосся й широкою густою бородою. Його голос нагадував глухе зловісне бурчання, втім цілком розбірливе.