Безтурботний

Вебер кивнув.

— Прекрасно! — з перебільшеним ентузіазмом вигукнув Іварссон, зірвав ковпачок із фломастера і записав: «Зріст — 179 см».

Як і раніше, звертаючись виключно до стільниці, Беате вела далі:

— Крім того, я проконсультувалась із нашим спеціалістом із Університету природничих наук. Він прослухав п’ять слів, вимовлених грабіжником по-англійськи. Аслаксен сказав… — Беате підвела зляканий погляд на Іварссона, що стояв спиною до неї і був готовий записувати, — …що якість запису вельми кепська і він не піддається аналізу.

Занесена було рука Іварссона різко впала йниз; одночасно погас прямокутник світла, який відкидали на стіну, проникаючи крізь вікно, промені призахідного сонця, раптово закритого хмарою, що набігла. У кімнаті запала мертва тиша. Іварссон шумно втягнув повітря й заходився з агресивним виглядом розхитуватися на носках.

— На щастя, на закуску ми все-таки приберегли козир.

Начальник Відділу пограбувань і розбійних нападів відкрив останній аркуш планшета. «Показання агентів зовнішнього нагляду» — значилося на ньому.

— Для тих, хто не працює в йашому відділі, слід пояснити, що показання агентів — перше, до чого ми звертаємось, якщо в нашому розпорядженні є відеозапис пограбування. В семи з десяти випадків гарний запис дозволяє встановити особу нальотчика, якщо він відноситься до числа наших давніх клієнтів.

— Навіть незважаючи на маску? — поцікавився Вебер.

Іварссон кивнув:

— Гарний агент зовнішнього нагляду розпізнає давнього знайомого за статурою, жестами, голосом, характерною манерою говорити щось у момент нальоту — тобто за всіма тими дрібницями, які не сховаєш під маскою.

— Однак недостатньо просто розпізнати злочинця, — вставив Дідрік Гудмундсон, заступник Іварссона. — Необхідні…

— Саме так, — перебив його Іварссон. — Необхідні докази. За допомогою наших схем ми цілком можемо вирахувати ім’я злочинця, проте якщо вже він у масці, а матеріальні докази відсутні, то можна вважати, що у правовому відношенні ми не занадто просунулися в розслідуванні.

— І скільки ж із цих семи розпізнаних виявляються засудженими? — запитав Вебер.

— Принаймні деякі, — ухилився від прямої відповіді Іварссон. — І все ж таки значно краще хоча б знати, хто саме вчинив пограбування, навіть якщо злочинець залишається на свободі. Так ми вивчаємо його манеру й методи. І цілком можливо, візьмемо його на наступному злочині.

— А якщо наступного не буде? — поцікавився Харрі. Він звернув увагу, що коли Іварссон сміється, над вухами в нього набрякають вени.

— Любий ти наш спеціалісте з убивств, — із неприхованою іронією вів далі Іварссон. — Варто тобі огледітись, і ти побачиш, що в більшості це твоє запитання викликало посмішки. Річ у тім, що коли злочин удався, грабіжник завжди — завжди! — намагатиметься повторити його. Для нього це — як закон тяжіння. — Іварссон поглянув у вікно, дозволив собі ще раз насмішкувато гмукнути й різко крутнувся на каблуках. — Ну що ж, якщо ми нарешті завершили з лікнепом, то, може, подивимося, що конкретно в нас є? Ула?!

Ула Лі подивився на Іварссона, нібито роздумуючи, підводитися йому чи ні, проте кінець кінцем, напевно, вирішив говорити сидячи:

— Учора ввечері було моє чергування. Готовий матеріал, який включає записи всіх камер спостереження, надійшов до нас у п’ятницю о восьмій вечора. Я зібрав усіх чергових агентів зовнішнього нагляду в «Камері тортур» і змусив переглянути записи. Тих, хто у п’ятницю був вільний, викликав на суботу. Всього матеріал переглянули тринадцять агентів. Перший — у п’ятницю о восьмій вечора, останній…

— Відмінно, Уло, — перервав Іварссон. — І що вони?