Безтурботний

— Що так?

Відповідь прозвучала вже з коридору:

— Гарні поліцейські всі потвори.

З першого погляду на Беате Льонн важко було судити, симпатична вона чи поганенька. Вже точно не почвара— дехто навіть вважав би її ляльково красивою. Головним чином через те, що все в неї було надто мініатюрним: обличчя, ніс, вуха, фігура. Однак передусім у вічі впадала її блідість. Шкіра та волосся були настільки безбарвними, що Харрі згадалась утоплениця, яку вони з Елен виловили в Буннефіорді. Утім між ними була одна істотна відмінність: Харрі відчував, що варто йому відвернутись, і він тут же забуде, який вигляд має Беате Льонн. Сама вона від цього, мабуть, не дуже б засмутилася, судячи з поквапливості, з якою пробурмотіла своє ім’я й відняла у Харрі вологу долоньку, ледве дозволивши її потиснути.

— Знаєш, Холе у нас тут — щось на зразок ходячої легенди, — сказав начальник відділу Руне Іварссон, стоячи спиною до них і побрязкуючи в’язкою ключів. У верхній частині сірих металевих дверей, розташованих просто перед ними, красувався виконаний готичними літерами напис: «Камера тортур». Під нею значилося: «Кабінет № 598». — Вірно, Холе?

Харрі не відповів. Не доводилося сумніватись, які легенди має на увазі Іварссон. Він ніколи й не приховував, що вважає Харрі Холе ганьбою для всього особового складу поліції, і давним-давно обстоював його якнайскоріше вигнання з лав.

Тим часом Іварссон відімкнув двері, й вони ввійшли всередину. «Камера тортур» була спеціальним приміщенням, яке слугувало відділу для вивчення, монтажу та копіювання відеозаписів. Окрім великого столу посередині кімнати, тут було обладнано ще три робочих місця. Вікон не було. Стіни прикрашала полиця з відеоматеріалами, дюжина наклеєних аркушиків із фотографіями нальотчиків, які перебувають у розшуку, великий екран на одній із торцевих стін, карта Осло, а також чимало трофеїв, захоплених під час вдалих операцій із затримання бандитів. Приміром, біля дверей висіли дві плетені шапочки з прорізами для очей і рота. Інтер’єр доповнювали сірі комп’ютери, чорні монітори, VHS-і DVD-програвачі та величезна кількість усякої апаратури, призначення якої Харрі не розумів.

— Ну і що вдалося вивудити з цього запису по забійному відділу? — поцікавився Іварссон, падаючи в крісло. Вимовляючи «забійному», він умисне протягнув «ив».

— Дещо, — сказав Харрі, відходячи до полиці з відеокасетами.

— Дещо?

— Не так уже й багато.

— Жаль, ніхто з вас не знайшов часу бути присутніми на доповіді, яку я робив у вересні у приміщенні їдальні. Якщо не помиляюся, там були представники всіх відділів, окрім вашого.

Іварссон був високий на зріст, довгорукий і довгоногий; із-під укладеного красивою хвилею світлого волосся на співбесідника дивились яскраво-блакитні очі. Мужнє обличчя нагадувало обличчя манекенів німецької фірми «Босс»: на ньому все ще виднілися сліди засмаги після тривалого часу, проведеного Іварссоном улітку на тенісному корті, а може, і в солярії фізкультурно-оздоровчого центру. Коротше, Руне Іварссон був прекрасним прикладом поняття «симпатичний мужчина», тим самим підкріплюючи теорію Харрі про взаємозв’язок між зовнішністю та діловими якостями слідчого. Відсутність таланту сищика, однак, з верхом покривалась у нього тонким політичним чуттям і здатністю безпомилково вгадувати, до якого з угруповань в ієрархії Управління поліції вигідніше прилучитися у певний конкретний момент. Окрім того, природжену самовпевненість Іварссона багато хто сприймав як доказ його лідерських якостей. Тим часом згадана самовпевненість ґрунтувалася виключно на тому, що Іварссон, на щастя для себе, зовсім не помічав власної обмеженості. Не доводилося сумніватись, що ця обставина неодмінно сприятиме просуванню по службі й рано чи пізно зробить його начальником Харрі — безпосереднім або непрямим. Узагалі-то Харрі нібито й не доводилося скаржитись, що така посередність завдяки кар’єрному росту виявилася відлученою від слідчої роботи. Однак небезпечність суб’єктів, подібних до Іварссона, якраз і полягає в тому, що вони, як правило, думають, буцімто зобов’язані вникати в усе й керувати діями тих, хто насправді вміє вести розслідування.

— І що ж, ми пропустили щось важливе? — запитав Харрі, проводячи пальцем уздовж ряду касет із написаними від руки наклейками.

— Взагалі-то ні, — уїдливо кинув Іварссон. — Дійсно, кого можуть цікавити такі дрібниці, як розслідування злочинів?!

Харрі вдалося подолати спокусу відповісти, що на ту доповідь він не пішов умисне, прочувши, буцім усе зводиться до похвальби Іварссона, що, відтоді як він вступив на посаду шефа Відділу пограбувань і розбійних нападів, розкриття пограбувань банків зросло із 35 до 50 відсотків. При цьому жодним словом не згадувалося, що призначення це збіглося зі збільшенням чисельності співробітників удвічі, розширенням їх повноважень при виборі методів ведення розслідування, а головне — відділ нарешті позбувся свого найгіршого співробітника — слідчого Руне Іварссона.

— Мене це начебто цікавить, — мовив Харрі. — Розкажи-но, приміром, як вам удалося розплутати ось це. —- Він наполовину витягнув із полиці одну з касет і прочитав уголос напис на наклейці: — «20.11.94, Ощадний банк «НОР», Манглеруд».

Іварссон посміхнувся:

— Із задоволенням. їх ми встановили давнім перевіреним способом. На звалищі в Алнабрю вони перемінили автомобіль, а той, що лишили, підпалили. Однак він згорів не повністю. Ми знайшли рукавички одного з нальотчиків зі слідами ДНК. Потім ми порівняли їх із ДНК тих наших давніх знайомих, кого, після перегляду відеозапису, інформатори назвали як найбільш імовірних учасників пограбування, і дані одного з них збіглися. А позаяк цей ідіот у ході пограбування ще й вистрілив у стелю, йому дали чотири роки. Іще щось цікавить, Холе?

— М-м-м… — Харрі повертів у руках принесену ним касету. — А що це були за сліди ДНК?