У той же час привели жінку сліпу, на ім"я Марія, що десять років не бачила світла, — отримала прозріння перед іконою Пречистої. Инша жінка, Євдокія на ім"я, з краю коло озера, що називалося Онега, біснувата й розслаблена, ще ж і руку суху мала, коли пообіцяла піти до Богородичного образу, — зразу в домі своєму зцілилася, втік-бо від неї дух нечистий, і розслаблення на здоров"я перетворилося, лише рука залишался незціленою, аби не забула про свою обіцянку. Коли ж на Тихфін прийшла й помолилася Божій Матері, — тоді і рука її стала здорова. Було це в рік 7111-ий, у місяці серпні.
Кривий і сліпий чоловік Іван обіцяв прийти до чудотворного образу Пречистої — прийняв у домі своєму зцілення милосердям Богоматері: очима прозрів і ноги його випросталися. І прийшов на Тихфін віддати вдячність цілительці своїй року 7114-го, у 1-ий день березня. Але й багато инших, різними недугами охоплених, у ті роки і після того, лише склавши обітницю піти на поклоніння до чудотворного образу Пречистої Богородиці, що на Тихфіні, — зразу отримували зцілення. Духи нечисті відступали, сліпі просвітлювалися, розслаблені з лож своїх вставали здорові. І хоч якою хто недугою був охоплений, обіцяючи молитви свої Божій Матері, скоро зцілювався.
У дні держави благочестивого царя і великого князя Василія Івановича, на прізвисько Шуйський, допустом Божим, за гріхи людські, було збентеження велике в землі Московській і через внутрішні міжусобиці, і через зовнішні війни. І проливалася кров християн правовірних всюди. І взяли царюючий град Москву люди іновірці порубіжні, а великий Новгород з навколишніми його межами взяли варяги у своє володіння. У той час і обителлю Тихфінською варяги володіли, і великі утиски терпіли від них ченці. Коли ж милосердям Божим і всесильною Його допомогою зібралися військові полки російські, царюючий град Москву знову відібрали і воцарився благовірний цар і великий князь Михаїл Теодорович, послав він полки свої в межі великого Новгорода на варягів. І коли була між ними битва при ріці, що Уст називалася, зазнали поразки супротивні. Тоді й тих варягів, що були на Тихфіні, царське військо одних побило, инших же живими взяло. Те чувши, воєвода варязький, що Великим Новгородом володів і в ньому зі своїми полками був, сповнився великого гніву і люті на святу Тихфінську обитель і, хотівши помститися, послав воїнів своїх з мечем і вогнем спустошити і зруйнувати її дощенту, також і навколишні поселення людей. Про те довідавшись, навколишні мешканці збіглися, з жінками й дітьми, в обитель, яка міцна була кам"яними стінами, і в ній разом з ченцями і з небагатьма людьми царськими замкнулися — не стільки на міцність стін, як же на Пречисту Діву Богородицю, стіну непоборну, покладалися. Варяги ж, прийшовши, оточили обитель і добивалися її сильно. Ті, що замкнулися в обителі, були у страху великому: одні на стінах стояли, билися із супостатами, инші з ченцями в церкві зібралися, молилися зі сльозами до Бога і Пречистої Його Матері перед чудотворною її іконою і всенічне моління служили. У ту ніч жінка одна, на ім"я Марія, задрімала, і сльози були на щоках її, явилася їй Пречиста Діва Богородиця, кажучи: «Скажи всім, хто є в обителі, аби взяли ікону мою й обійшли по мурах навколо, — і побачать милість Божу». І зразу жінка почала розповідати те всім. Вони ж, чувши, сповнилися радости й уповання і, взявши чудотворний Богородичний образ, з молитовним співом вознесли на мур монастирський. І творили литію навколо, плачучи й голосячи: «Поглянь, царице, на біди рабів твоїх, і визволь нас від супостатів, що нас обложили, яви силу свою, аби зрозуміли всі вороги, що ти з нами, ти — Заступниця наша». І в ту ж годину напав страх великий на варягів, і збентежилися, і втікали з обителі, ніким не гнані. Після цього минув якийсь час, і знову прийшли варяги з більшою силою, й обсіли обитель, добивалися її багато днів невідступно. І тому що в облозі немало було людей, жінок і чоловіків різного віку, не без гріха було в такій людській тисняві, де вогонь із сіном в одному місці опинився. Через те й гнів Божий найшов, і сильні були вороги, Божим допустом за гріхи, і жорстоко допікали своїми різними хитрощами, і вже близько, здавалося, була загибель тих, що в облозі. Великий же страх і розгублення мали вони, знемагали від безперестанної війни. Почали з гірким риданням приходити до чудотворного образу Пречистої Діви й розчулено взивати: «Зглянься, Діво Богородице, на смирення наше, і не покидай обителі своєї, яку ти сама, царице, приходом святого твого образу зволила збудувати, але змилосердися над стадом своїм, Пречистая. Бачиш-бо, о Владичице, люте стремління на нас супостатів наших, не покидай тому нас, рабів своїх, що не маємо допомоги нізвідки, окрім тебе, Владичице». Трапилося, що був в облозі тій слуга монастиря Соловецького на ім"я Партеніян, муж богобоязливий. Йому у видінні явилася Пречиста Богородиця зі святителем Миколаєм, і з преподобним Варлаамом Хутинським, й із Зосимом Соловецьким, кажучи: «При загибелі місце це — через багато нечистот гріховних, якими осквернилося святе це місце». Муж той, збудившись від видіння, вельми злякався і з великими сльозами розповідав те старшим обителі. Ті ж, почувши, зразу пошукали всіх сквернодіяльних осіб і з обителі вигнали, а притвор церковний очистили. Багатьма ж плачевними моліннями умилостивлювали Бога і Богородицю, щоби не передали їх у руки ворогів їхніх. Чоловіколюбний же Господь заступництвом Пречистої своєї Матері праведний свій гнів перетворив на милосердя — і з того дня почали набиратися сили ті, що були в облозі, а супостати знемагали. Тоді оточені, порадившись і милістю Пречистої Діви загородившись, вийшли й кинулися несподівано на супостатів, і боролися з ними сильно. Божа ж милість, молитвами Богоматері, допомагала їм і дала славне здолання ворогів і перемогу: небагато їх було, а багато тисяч супостатів перемогли й прогнали, а инших живими взяли і в обитель привели. Після того варяги знову мстилися за сором свій — з більшою силою до обителі прийшли і з лютим стремлінням добивалися її звідусіль, почали робити підкопи під ворота і мури. І явилася знову Пречиста Діва Богородиця у видінні нічному вищезгаданому Мартиніянові, кажучи: «Скажи начальникам, аби пішли вигнали свиней з дому мого, всюди-бо навколо порили, вже й поріг дверей підкопали». Те ж явлення і веління Пречистої в той самий час було й иншому чоловікові, на ім"я Григорій, й обидва сповістили всім в обителі. У ту ж ніч показав Господь варягам чудо страшне: бачили, що з боку Москви йшло на обитель багато полків озброєних воїнів з багатьма пресвітлими хрестоносними знаменнями. Бачивши те, налякалися, думали-бо, що то військо царське на допомогу тим, що в облозі, прийшло. І хотіли втікати, але ще на підкопи свої мали надію, якими ж намагалися ворота й стіни зруйнувати. Оточені ж, чуючи, від двох чоловіків, Мартиніяна і Григорія, наказ Пречистої Богоматері, укріпилися доброю надією і вчинили молебні співи зі сльозами перед чудотворною іконою. Вийшли, як же й раніше, озброєні, і кинулися на супостатів. Бог же, помагаючи правовірним, збаламутив полки варязькі: найшли-бо на них страх і тривога, і збентежилися, і завагалися, і кинулися втікати із соромом, один одного ззаду б"ючи, гнані не так небагатьма видимими, скільки ж незліченними невидимими ратниками. Правовірні ж, бачачи, що супостати втікають, набралися більшої сміливости і гнали за ними, тнучи їх, як стебло, инших живими беручи. А тих варягів, що були в ровах, воїнство, яке вийшло з обите лі, одних повбивало, инших живих землею засипало. Ті супостати, яких взяли живцем і в обитель привели, розповідали, що бачили минулої ночі, як велика кількість озброєних воїнів в обитель приходила, те саме військо бачили, що з обителі вийшло і з великим стремлінням гнало їх. Правовірні ж, те чуючи, віддавали велику вдячність зі сльозами Богові і Пречистій Божій Матері. Була ж ця преславна на ворогів перемога місяця вересня в празник Воздвиження Чесного й животворного Хреста Господнього у рік 7122-ий.
Наступного ж року варязький воєвода у Великому Новгороді, лютуючи на обитель Тихфінську, бо під нею ж така кількість воїнів його загинула, знову більше сили своєї послав, наказуючи дощенту зруйнувати обитель й чудотворну ікону Пречистої Богоматері рубати на частини, церкву ж її по цеглині розібрати й розкидати. Коли ті варязькі сили рушили в дорогу до Тихфіну, відомо стало про те в обителі Тихфінській, і боялися всі, що були в ній, страхом великим, і хотіли, взявши чудотворну ікону, втікати до царствуючого града Москви. Але ікона залишалася на місці своєму непорушна. І скільки священичі руки з молебнями не намагалися взяти її з місця, нічого не досягли. І розуміли, що не благоволить Пречиста Діва Богородиця втечі, тому поклали надію на її всесильну допомогу, замкнулися в обителі й чекали приходу супостатів. Швидка ж помічниця правовірних і невсипуша Хранителька своєї обителі не дала варягам дійти до монастиря — перепинила їм дорогу чудом предивним. Показала їм велике й страшне озброєне воїнство, що проти них стрімко рухалося. Вони ж, проти такої непереможної сили не відважившись стати, страхом великим були охоплені — обернулися на втечу, один одного штовхаючи. І з того часу не сміли більше варяги приходити до обителі Тихфінської. Так Пречиста Діва преславно обитель свою багато разів захищала. Не лише ж ту одну обитель, а й Великий Новгород з усіма його межами від рук і володіння варязького після того скоро визволила і вручила правовірному цареві християнському. І була тиша Російському царству молитвами її.
Коли минули вищезгадані біди та нужди й обитель у відраді була, через недовгий час ЗБОЛИЛОСЯ Богові за недовідомими Його судами ту обитель, яку вберіг цілу від варягів, відвідати вогнем на очищення скверни і настанову. Відвідання те чудесно провістилося так. Був на Тихфіні один чоловік убогий, на ім"я Микита, який вдавав юродство Бога ради. Йому не уві сні, а наяву явився преподобний Макарій Жовтоводський, кажучи: «Іди скажи ігуменові та братам, щоб пильно дотримувалися повстримности, а найбільше щоб не тримали в обителі п"янкого питва, бо пиятика у всіх бідах винна. Ще ж і особам, що можуть чинити спокусу, як-от жінкам, в обитель, крім церкви, хай не дозволяють заходити, і хай моляться ненастанно до Бога і Пречистої Богоматері, бо вогненна кара має прийти на обитель". Думав же собі Микита, хто той чесний старець, сивиною прикрашений, що каже таке. Явлений же мовив йому: «Я — Макарій Жовтоводський, прийшов поклонитися чудотворному й ангелам говійному образові Пречистої Богородиці». Те мовивши, невидимий став. Микита ж пішов, розповів ігуменові та братам, але ті не йняли йому віри, більше ж: насміхалися з нього як з юродивого. Через декілька днів від малого якогось випадку зайнялася одна келія — і зразу від неї поширився вогонь по всіх спорудах, і запалала ціла обитель. Така гнівом Божим пожежа була, що не лише всі дерев"яні будівлі на попіл згоріли, а й багато кам"яних від сили вогню розсипалося. Тоді зрозуміли ченці, що правдиве було явлення преподобного Макарія юродивому Микиті і пожежі провіщення, і почали дотримуватися слів, які преподобний сказав, і з покаянням молитися до Бога і Пречистої Божої Матері. її ж милосердям через небагато літ обитель знову прекрасно оновилася і нині стоїть ціла, як лілея розквітла, збагачується чудесами, що від Пречистої чудотворної Богородичної ікони відбуваються. Бо й нині, хто приходить туди з вірою, приймає прошене, і багато людей з усілякими недугами чудесно отримують зцілення. Про ті чуда не будемо нині говорити й писати детально, записують їх у тій обителі на славу Христа Бога і його Пренепорочної Матері.
Звідки ж ту чудотворну ікону незбагненним повітряним шляхом на Тихфін було принесено, точно не відомо. Проте в давніх рукописних книгах написано, що з Грецької землі, із Царгорода, Божим помахом до Росії прийшла за царювання Івана Палеолога, за сімдесят років перед взяттям турками Царгорода. А що звідти вона була, виявляє така розповідь. У ті роки, коли чудесна та Богородична ікона почала прославлятися на Тихфіні багатьма й різними чудами, трапилося якимось купцям з Великого Новгорода, благочестивим мужам, бути в царюючому Констаниновому граді. Святіший царгородський патріярх, розмовляючи з ними, згадав про чудотворну ікону, що була в них і пішла з царюючого града. Питав їх, чи не чули нічого про таку ікону. Вони ж йому про те правдивим свідченням розповідали, що одна чудотворна ікона Богоматері Бог знає звідки до Великої Росії [Московії] преславно повітрям прийшла і в різних місцях являлася, з місця на місце переходячи в межах Великого Новгорода, на відстані ста вісімнадцяти поприщ від нього, що врешті на ріці Тихфіні також преславно явилася, дивні й невимовні чуда творячи й незліченні зцілення подаючи, де й нині чесно в церкві перебуває. Таке чуючи, святіший патріярх зрозумів, що то та ікона, про яку питав, почав з глибини серця зітхати й ретельніше про неї допитуватися. Після того і сам розповів, як та чудотворна ікона Богоматері від царюючого Константинограда преславно морем відходила, як же їй влаштував Божий промисел, і як через який час у царюючий град знову повернулася, багато чуд і благодіянь людям вірним робила, перемоги і здолання противників подавала, як міцна помічниця. Через гординю, казав, і братоненависть, і неправду цілком від них пішла і більше не поверталася.
Те все святіший патріярх з великим розчуленням розповів, пішов до церкви, показав їм місце і кивот, де стояла чудотворна та ікона. Було те місце при вході до церкви із західного боку при правому стовпі, на ньому ж иншу було поставлено ікону Пречистої Богородиці, але меншу за розміром, і світильник перед нею горів незгасимий. Це чувши й бачивши, московити вельми здивувалися і прославили Господа Бога і Пречисту Його Матір, що творить через чудотворний свій образ у різних краях чуда надприродні. І довго зі святішим патріярхом про те бесідували, і навзаєм чуда розповідали: і ті, що у грецькому краю відбувалися, і ті, що московську землю здивували. І втішилися московські мужі вельми звісткою про чудотворний образ. Коли з царюючого града Константинового пішли й Московії дісталися, тоді в російських краях розповідями возвістили й коротко писанням передали те питання вселенського патріярха про чудотворну ікону Богоматері, і його самого розповідь, і місця того показування, де стояла чудотворна ікона. І так вважають вірні, що не инший то святий образ, а той, що вийшов із Константинограда. І через те за царгородським прикладом в обителі Тихфінській влаштовано в церкві місце для чудотворного образу Пресвятої Богородиці. Коли заходити до церкви із західного боку — біля першого правого стовпа, де й донині стоїть, багато неісповідимих чуд творить.
А тому що та чудотворна ікона Пресвятої Богородиці, що на Тихфіні, прийшла, як вважають, із Царгорода, багато хто називає її то Одигитрією, то Римлянкою, то Ліддською. Не зайвим є тут згадати, що в Царгороді були дві найвидатніші в чудах преславні Богородичні ікони — Одигитрія і Римлянка, яка й Ліддська. Инша — Одигитрія, а инша — Римлянка. Про обидві ж ті чудотворні ікони хай кожному відомо буде. Згадаємо коротко.
Коли після Вознесення Господа нашого Ісуса Христа і після Зішестя Святого Духа часу немало минуло, Лука, божественний апостол і євангелист, який в іконописній майстерності був вправний, написав на дошці зображення образу Пречистої Владичиці нашої Богородиці і приніс до Приснодіви Марії. Вона ж, поглянувши на зображення лиця свого на іконі, згадала попереднє щодо себе провіщення і сказала: "Віднині прославлять мене всі роди". Додала ж, говорячи, і це: "Благодать моя з іконою цією хай буде". І стало пресвяте її слово ділом. Почали від тої святої ікони відбуватися чуда невимовні благодаттю Божої Матері. Ту ікону пізніше сам Лука святий послав до Антіохії до державного Теофіла, який віру Христову прийняв, до нього ж і благовістя написав. І шанували ту чудесну ікону не лише Теофіл, а й усі християни, що там були, благочесно і достойним поклонінням. Після Теофіла минуло багато літ, перенесено було ікону спершу в Єрусалим, тоді до Константинополя таким чином. Цариця Євдокія, дружина благочестивого царя Теодосія молодшого, коли була в Єрусалимі, взяла ту чесну ікону і послала в дарунок сестрі царевій святій Пульхерії, як же про те в житії її написано. Пульхерія ж свята, прийнявши її люб"язно, поставила в Богородичній церкві, названій Влахернською, яку сама збудувала. І була та чесна ікона немалою окрасою царського града, бо виточувалися від неї багато чудесних зцілень. Через досить років прозвали її люди Одигитрією, що означає "поводирка в дорозі й велика помічниця". Назвали її так через такі події. Явилася Пречиста Богородиця двом сліпцям, привела їх до своєї церкви у Влахерні і до чудотворної своєї ікони і дала їм повне прозріння. І почали люди називати Богородичну ікону поводиркою в дорозі. Після того нескоро, у дні Іраклія, царя грецького, був напад персів і скитів на грецьку землю, і прийшов Сарвар-воєвода, син царя перського Хозроя, також і скитський каган з багатьма полками. Обложили град і добивалися його сильно довгий час. Патріярх Сергій, взявши чесні хрести і святі ікони, найперше ж ту, яку святий євангелист Лука написав, чудотворну, разом з ризою Пречистої Богоматері ходив мурами града, молячись зі сльозами. І було чудесне звільнення града від варварів — милосердям Божим і заступництвом Пресвятої Богородиці, і преславну перемогу здобули греки над персами і скитами. Море-бо (замочена була в нього Богородична риза) закипіло Божою силою й потопило кораблі противників, а тих, що були на березі, мечами сікли й прогнали. Свят кувати це чудо постановили згадуванням зі співом вдячного акафісту у всі роки в п"яту суботу Великого посту. Тому знову царгородські люди почали називати Богородичну ікону сильною помічницею, звідки й назва — Поводирка і Помічниця. У грецькій мові те одним словом кажеться — Одигитрія. І так та свята ікона Одигитрією була названа. Коли ж через багато років настала в Царгороді іконоборна єресь, тоді деякі із правовірних священних мужів ту чесну ікону Богородичну, Одигитрією названу, взяли вночі з Влахернської церкви й понесли в обитель, що Пантократорова називалася. І там у стіні церкви сховали. Запалили й кандило при ній, помолилися зі сльозами й закрили, аби не зазнала наруги від іконоборців. І перебувала там довгі роки аж до загибелі начальників єресі тої і до винищення іконоборства. Коли ж церква прийняла свою колишню красу, були великі пошуки тої Пречистої ікони Богородиці, яку Лука святий написав, що пізніше Одигитрією була названа. І з Божого одкровення знайшли її, у стіні церкви Пантократора заховану, і кандило перед нею не згасло. І була для вірних через віднайдення її радість велика, і поставили її знову на попередньому місці у Влахернській церкві.
Святий верховний апостол Петро і святий Йоан Богослов, перед тим як піти їм, як же й иншим апостолам, у кінці земні на проповідь Христову, спершу проповідували Христа у ближніх градах навколо Єрусалиму. У граді, названому Лідда (який потім на Діосполь був переіменований), пробули рік, багатьох людей привели до Христа Бога, відтак збудували там церкву в ім"я Пречистої Богоматері. Була ж тоді тиша християнам, гоніння після убивства Стефана на час якийсь припинилося, бо Тиверій-цісар, чувши багато про Христа, Господа нашого, і про невимовні чуда Його, звелів не гонити християн. Про цю тишу в Діяннях апостольських згадано так: "Церква ж по цілій Юдеї і Галилеї і Самарії мала мир". І був той мир до кончини Тиверія. Під час того затишшя святі апостоли Петро та Йоан збудували в Лідді церкву, пішли до Єрусалиму і просили Пречисту Богородицю Діву, аби прийшла в Лідду подивитися на храм, збудований в ім"я її, і щоб благословила й освятила його своїм приходом, аби молитви людей, що молитимуться в ньому, благоприємні були народженому від неї Богові. Пречиста ж Діва сказала до них: "Ідіть, радіючи, туди, і я з вами". Вони ж пішли, виявили в церкві на одному стовпі, що тримав споруду, нерукописний, але Богом написаний її образ — цілу подобу святого її лиця, також і правдивий її чесний одяг. Вони ж, бачивши те, поклонилися тому чудесному нерукописному Богородичному образові й дякували воплоченому від неї Богові Слову. Після того й сама Владичиця туди прийшла і, побачивши образ свій і багато людей, що в Христа повірили, звеселилася духом і подала тому образу своєму благодать і силу чудотворення.
Коли ж минуло багато літ і Юліян Боговідступник греко-римське царство прийняв, піднялося від нього велике гоніння на Церкву. Тоді той же мучитель послав тезойменного собі родича в Лідду, аби загладити чудесний той образ Матері Божої знаряддям до каменю. І пішло за чудом чудо. Скільки-бо каменотеси сікачами й сокирами не сікли і не стругали нерукописний той образ, стільки видно було фарбу і розпис, що в глибину стовпа проникли. Трудилися багато й нічого не досягли — без нічого пішли. І прославився той образ Пречистої Богородиці превеликими й незліченними чудами у всі кінці вселенної. І сходилися на поклоніння до нього з усіх країв вірні у всі літа. Минуло ж років багато, блаженний Герман перед прийняттям архиєрейства і патріяршого престолу в Царгороді пішов до Єрусалиму поклонитися Гробу Господньому й иншим святим місцям. І був у Лідді, і чудотворний образ Пречистої Богородиці бачив, і гаряче помолився, і звелів іконописцеві перемалювати подобу того образу на дошці. Взявши переписану ікону, поніс її із собою до Царгороду і мав її в себе як безцінний скарб, щодня перед нею молитви свої промовляв і був, волею Божою, патріярхом Царгороду в царювання Артемія, перейменованого на Анастасія. Тоді Лев (що називався раніше Конон) Ісаврійський прийняв царство, вніс єресь іконоборну, підняв гоніння люте на правовірних і вигнав святішого патріярха Германа з престолу його з безчестям і приниженням великим. Святіший Герман, вигнаний з церкви і з дому свого, взяв із собою дві святі ікони — Христа Спасителя і Пречистої Богоматері, тої, що в Лідді із самописного чудотворного образу переписав. Хотів же в кораблі відплисти у вигнання, написав послання до святішого папи старого Риму Григорія, сповіщаючи про своє безневинне вигнання і про муки правовірним, які чинить іконоборний цар у Царгороді. Зробив заглибину в дошці Христової ікони, що була груба, вклав туди те писання запечатане, позначив час листа і закріпив місце, поцілував святу Спасителеву ікону зі сльозами і двічі промовив: "Наставниче, Наставниче, спасай себе і нас". Відпустив ікону в море, і за один день і ніч та свята ікона, морем пливучи, досягла старого Риму. І було в ту ніч явлення святішому папі про прихід Спасителевого образу. Папа ж удосвіта, як зійшло сонце, взяв клир свій, зі свічками і кадилами, сів у корабель і Тивером-рікою плив до моря назустріч іконі Спасителя. І коли були в гирлі ріки, що в море впадає, побачили ікону, що прямим шляхом водами йшла. І сповнилися жаху й радости, і поклонилися благочесно. Сказав же папа до ікони зі сльозами: "Якщо до нас, недостойних, прийшов Ти, Владико, молимо Тебе: як же преславно водами ходив, так і на наші сам зійди руки, не маємо зі своєї волі Тебе торкнутися". І зразу ікона з моря в повітря піднялася і, наче птаха, на руки архиєреєві опустилася. Він же, поцілувавши її з радісними сльозами і гідним вшануванням удостоївши, поніс у Рим із псалмоспівами. І обніс через цілий град, аби всі люди бачили ту божественну ікону. Тоді поставив її у великій церкві святого верховного апостола Петра. Вийнявши із дошки патріярхове послання, яке не було мокре від води, прочитав і зрозумів, що зробив злочестивий цар у Константинополі. Ще ж і те довідався із записки, що за один день і ніч та Спасителева ікона із Константинограда до них прийшла. І величали всі неосяжну Божу силу. Через єресь же іконоборну, що на Сході піднялася, і через вигнання святішого Германа переживав папа сильно, і важкою печаллю був охоплений, і писав до царя сміливо, злочестя його викриваючи. А від ікони Спасителя в Римі багато відбувалося чуд, недуги різні від людей проганялися.
Святіший же Герман, у вигнанні перебуваючи, коли наблизився до блаженної кончини своєї і побачив, що не припиняється святим іконам безчестя і наруга: одних оплювали й розбили, инших у болото кинули й ногами потоптали, ще инших вогнем спалили, — написав друге послання до першопрестольника римського, сповіщаючи про те, що діється. І в дошці другої ікони, що була Богородична, та, що з Ліддської переписана, вирізавши місце, сховав у ньому обережно своє послання, зазначивши час і годину писання. Обійнявши ікону й довго плакавши, сказав: "Іди, Владичице, іди і спасайся, втікаючи нині не від Ірода до Єгипту, а від звіройменного ворога в Рим до благочестивих, щоб зберегтися разом з предвічним тим немовлям від мерзотних рук іконоборських. Перейди це велике і просторе море плаванням щасливим, носиш-бо Того, що створив небо, і землю, і море. Іди і спаси себе в руках угодника твого Григорія, нас же, що задля чести твоєї бідуємо, на лоні Авраама осели і згадай в небесних своїх дворах". Так святий Герман говорив, святу ікону сльозами змочував, цілував з любов"ю і пустив її на море. І поплила ікона швидше від лету орла, і за один день і ніч досягла Риму. І тої ночі було папі сповіщення про прихід ікони Небесної Цариці. Він же, вставши, як же раніше назустріч іконі Христовій, так і назустріч іконі Богоматері зі всім клиром, зі свічками й кадилами, Тивером-рікою вийшов. У гирлі глибокому видно було всім, що Божа Мати просто на водах стояла і до них ішла. Коли простягнув папа до неї руки свої, вона сама на руки йому зійшла. І прийняв її з великою радістю, і, поклонившись, поцілував її, і повернувся в град, дивуючись великим чудесним ділам Божим. Відкрив же в дошці іконній місце вирізане, знайшов записку святішого патріярха Германа, прочитав її і зрозумів, що вчора рано послав він ікону, — і прославив велич Божу. Над святим же Германом зжалився, що такий світильник Церкви у вигнанні кончиною смертною згасає, і плакав над ним вельми. Пречесну ж ікону Богоматері проніс через цілий град, як же й Спасителеву. Й увійшов у церкву святого Петра, поставив її всередину вівтаря — і подавалися від неї на різні хвороби зцілення. Після цього минуло літ сто і більше, чільники іконоборства, царі й патріярхи із шумом загинули — воцарився ж Михаїл із матір"ю своєю Теодорою, й іконоборну єресь із царствуючого града зовсім було винищено. Тоді в Римі та ікона, що з Ліддської нерукотворної була переписана, яку святий Герман із вигнання до Риму відпустив і яку у вівтарі поставили, почала сама від себе часто хитатися, нічим же не рухана. Бачили те всі. Було ж це багато днів, і на вечірні, і на утрені, і на Літургії. І було немале здивування і страх римлянам через чудо таке: думали-бо, що то знамення якогось Божого гніву, що на них насувається. Був же тоді в Римі папа Сергій. Одного разу, коли сам папа був на соборній відправі в церкві, почала ікона та хитатися ще більше. Те помітивши, всі були налякані — перестали співати й довгий час голосно взивали "Господи, помилуй". І тому що прикликували милість Господню довго, перестала ікона хитатися. Але за хвилю знову зрушилася, звук своїм рухом утворила і знялася в повітря зі свого місця. Зойкнули всі, збіглися до вівтаря, хотіли схопити її руками, щоб не впала на землю й не розбилася, але ніхто ж досягнути і торкнутися її не міг: вище від рук людських ходила по церкві в повітрі, наче ногами, не поспішаючи, але помалу геть з церкви виходила — невидимі ангельські руки її виносили. Папа ж зі всім клиром і народом вжахнувся через преславне те видіння, питав із трепетом в ікони, куди вона йде. Вона ж пішла над ріку Тивер, спустилася на води й поплила до моря. Люди ж берегом йшли за нею, дивилися на її відхід і заплаканими очима її відпроваджували. А папа ридав, зі сльозами кажучи: "Горе нам, о Царице, горе нам, о Пані, куди відходиш від нас, божественний Кивоте? Як колись по водах прийшла до нас, так нині тим же шляхом від нас відходиш. Боїмося ми, аби не прийшло і до нас у Рим іконоборське катування, через яке ти із Константинограда вийшла. Нині ж знову із Риму виходиш. Але, о Всемогутня, коли ж стихне та єретична буря, що Церкву Христову бентежить?" Те й більше говорив папа, ридаючи і відпроваджуючи ікону, допоки вона швидким плавом не віддалилася по водних бистринах і не зникла з їхніх очей. Звелів же папа преславне те чудо в церковних книгах записати на пам"ять наступним родам, на славу чудодійної Матері Господа нашого Ісуса Христа. Ікона ж та свята над ранок досягла Константинограда і в гавані поблизу палат царських опинилася. Взяли її з води благовірні мужі, що там трапилися, перенесли до благовірної цариці Теодори і вважали, що та ікона з тих, які іконоборці кидали в море, прив"язавши каміння важке. Казала цариця, що у глибині якось відав"язалася та ікона від прив"язаного каменя і сплила. Тим часом від благовірного царя Михаїла і від святішого патріярха Методія послано було від Царгорода до Риму видатних мужів духовного і світського чину з листами до папи, в яких сповіщали про помісний Собор Святих Отців, що був у Царгороді, який знову утвердив благочесне пошанування святих ікон. З такими писаннями царські й патріярші посланці досягли Риму, звеселили вельми папу і всіх правовірних, що там були, чули все про чудотворні ікони Спасителя і Богородиці, які в дні святішого папи Григорія спершу одна, а потім друга морем до Риму прийшли, пущені від святішого патріярха Германа. І як недавно Богородична ікона сама від себе здійнялася знову й із Риму пішла. Те чувши, вони записали собі всі чудесні розповіді, зазначивши час і день відходу ікони Пречистої з Риму. Повернувшись до Царгорода, розповіли все цареві, і матері його цариці Теодорі, і святішому патріярхові Методію. Вони ж зразу згадали про знайдену в морській гавані ікону і сказали собі: "Чи не та то ікона з Риму?" Після того скоро від римського папи прийшли навмисно посланці до царя і до патріярха в Константинополь. Коли показали їм ту святу ікону, у гавані морській знайдену, — зразу пізнали її римляни і зі сльозами припали до неї. І розповіли всім, що це та ікона, яка від них з Риму пішла. Подивившись на зазначений день і годину її відходу з Риму і приходу до Царгорода, виявили, що за один день і ніч таку відстань шляху пройшла. І прославили всемогутню Божу силу. Тоді святіший патріярх Методій з усім клиром і цар з усім синклітом, взявши ту ікону із палат царських, у супроводі всіх людей несли в Халкопратію і в церкві Богородичній чесно поставили. Раділи з такого дару, їм даного. З того часу ту чудесну ікону Божої Матері прозвали Римлянкою, бо з Риму прийшла, — і було від неї чуд багато.
Ось відомості про обидві найвідоміші в Царгороді чудотворні ікони: про першу, що називається Одигитрія, яку святий Лука написав, і про другу, яку з Ліддської святий Герман переписав, пізніше названу Римлянкою. Що ж до чудотворної ікони Пречистої Богородиці, яка з Царгорода прийшла повітряним шляхом на Тихфін, то не відомо, котра вона — чи Одигитрія, чи Римлянка, чи ще якась инша, яка виточувала благодать чудес. Ми ж невідомих нам речей суєтною цікавістю не випробовуймо і недовідомих судів Божих не перевіряймо — кожну пречесну ікону Пречистої Богоматері благочесно шануймо, з вірою до неї припадаймо, з любов"ю і страхом цілуймо, благоговійно поклоняймося, взираючи на неї, як на саму істинну на небі Богородицю, що із Сином співцарює. І славимо народженого від неї Христа, Бога нашого, з Отцем і Святим Духом славленого, нині, і повсякчас, і навіки-віків. Амінь.
Місяця червня в 27-й день
Сампсон великий, про нього ж слава розходилася всюди, був із преславного міста Старого Риму, від чесних, багатих і знатних батьків народжений, які вели своє благородство з царської крови. Він добре навчився зовнішніх учень, набув і майстерности лікаря — не для потреби чи якоїсь своєї користи, було-бо багатства в нього доволі, а щоб не бути без діла і щоб з тої своєї майстерности Бога ради убогим послужити. І зцілював тих, що мали невиліковні хвороби: до його лікарської майстерности додавалася і благодать Господня, що зцілення творила, яку здобув за добродійність свою і віру в Бога. Мав розуміння зовнішніх учень і Божественного Письма, багато вправлявся в читанні святих книг і до любови Христової був спонукуваний вірою і надією. Коли переставилися батьки його і багато маєтків залишили, не забарився вчинити належне, але зразу почав міняти швидкоплинне й тимчасове багатство на негинуче й вічне, наслідуючи євангельське слово. Подавав милостиню, не жаліючи, як кажуть, обома руками, витрачаючи гроші на всілякі потреби убогих і голодних, у череві їхньому тлінному нетлінний скарб здобуваючи. Це ж у всі дні життя свого робив, бо милосердний був від народження і виховання. До смиреннішого життя хотів себе скерувати — відпустив багато рабів на свободу, лише одного на послуження собі залишив. Яка ж була йому в стількох рабах потреба, якщо сам у справжні й щирі раби Господові віддався. І так позбувшись багатства, які, наче пута, утримували його, вдовольнявся одною одежиною й одним поясом до підперезання чересл, душу ж свою бажаючи краще духовним скарбом збагатити. Зневажив світ і все, що в світі, і наслідував Христа — став подорожнім. Лишив родичів і знайомих своїх, зі старого Риму вийшов й оселився десь у пустелі, як же Ілля колись. Але Бог, хотівши, щоб багатьом була користь від раба Його, привів його з пустелі до нового Риму, тобто Константинополя. Там він знайшов собі якусь хатину, жив у ній, подорожнім і убогим даючи в себе спочинок. І всіляко їм служив, і немічних до себе приймав, і працював для них. Не лише з лікарської майстерності своєї зцілення хворим подавав, але і всілякі потреби щодо їжі і сну сповнював з такою завзятістю, що те його милосердя здавалося йому співприродним. Як же сонцю властиво світити і вогню з природи його обпалювати, так Сампсонові ретельне старання про убогих, і хворих, і подорожніх наче від природи було. Бог, що благословляє любов до ближніх, яку задля Нього чинять, і те, що хто робить убогим, собі присвоює, вшанував труди раба свого чудами великими, які сповнювалися на хворих. Усіх-бо, невиліковно хворих, яких приймав у свій дім, чудесно зцілював. Дану від Бога благодать і силу чудотворення покривав виглядом лікарської майстерности, щоб не пізнали люди його святости. Смиренний був серцем, не хотів слави й пошанування. Проте не міг сховатися світильник під сподом чи місто на вершині гори: світлом добрих діл сяючи і на гору досконалого богоугодження вийшовши, став усім відомий. Про нього ж і патріярх довідався, прикликав його до себе і в пресвітерство, хоч і не хотів блаженний, рукопоклав.
Дійшла ж слава про доброчинність його і до палат царських таким чином. Цар Юстиніян впав у недугу, хворів сильно від пошкодження таємних частин тіла. І була та хвороба невиліковна. Скликано було лікарів багато, вони обступили хворого царя, за звичаєм своїм змагалися поміж собою, і багато часу лише словами добру надію на зцілення давали, а насправді не могли вилікувати страждаючого ані полегшення подати. І шукали по всій землі греко-римській досвідчених лікарів, але ні одного не знайшлося, який би міг царя від нестерпної тої хвороби зцілити. Тому розгнівався цар, звелів усіх лікарів з-перед очей своїх прогнати — сам же звернувся до Бога, джерела зцілень і Творця всього творіння, Йому одному хворобу свою вручаючи і від Нього допомоги шукаючи зі сльозами. І не зневажив Бог щирої і слізної молитви його, бо, коли він трохи заснув, побачив у видінні багатьох лікарів, які чинно перед ним стояли, в одяг світлий одягнені. Один світлоносний юнак підійшов до нього, показав кожного з лікарів — хто якого сану і в яких роках був. Між ними показав одного, лицем смиренного, із сивим волоссям, у ризу священичу одягненого. Його ж хвалячи перед царем, сказав: "Оцей і ніхто инший, о царю, може зцілити тебе від смертельної хвороби". Збудився ж цар зі сну, утішився видінням тим, яким здобув надію на своє здоров"я, і дякував Богові, носячи в пам"яті образ баченого мужа. Звелів знову прикликати до себе всіх лікарів і дивився на них, шукаючи баченого в сонному видінні. Не знайшов такого — знову в тугу впав і почав сумувати. Проте поклав надію на Бога, звелів ретельніше шукати такого лікаря, який йому в сні був явлений. И описав подобу баченого лиця. Обіцяв багато дарів і велику честь тому, хто такого знайде. Багато-бо хто шукав всюди і не знаходив. Аж ось хтось зі слуг царських, що й царя знав, і Сампсонові дружній був, почув розповідь від царя про подобу лиця баченого уві сні мужа, згадав блаженного Сампсона, що таку подобу мав і лікував немічних, і сповістив про нього цареві. Цар же велів з честю привести його до себе. Коли побачив його, як до нього входив, зразу впізнав, що це той, якого в явленні бачив. І сповнився радости, встав швидко з місця свого, підійшов, обняв шию його, поцілував не лише уста, а й голову старцеву та руки, кажучи: "Справді, отче, ти той, кого мені уві сні явив Бог. І через тебе здоров"я мені дати обіцяв". Те мовивши, ввів його у свою спочивальню, сів з ним, насолоджуючись баченням лиця його, руки ж його до очей своїх прикладав, з великою насолодою цілував, сльозами їх змочував і зцілення від них просив. Блаженний же Сампсон засмутився таким царевим смиренням, сказав лагідно: "Не роби цього, о царю, не принижуй себе безмірним смиренням, щоб не ввести мене в гординю, бо будеш тоді винен в засудженні моєму. У чому ж бо я, убогий і грішний, перевершую инших людей? Сам потребую, аби милостивий Христос зглянувся на зцілення гріхів моїх. Але твоя превелика віра в Бога й гаряче уповання на Нього схилить Христа Царя на милість і зцілить тебе. Він-бо все, що хоче, зробити може". Те сказавши, торкнувся рукою до страждаючої частини, наче лікування якесь прикладаючи, — хотів так дар зцілення, даний йому з неба, втаїти. І від єдиного доторку його руки було хворому полегшення й швидке видужання. Цар отримав повне здоров"я і радів не лише через своє зцілення, а й тому, що такого богоугодного мужа бачити сподобився. Тоді, хотівши за заслугами винагородити святого, багато давав йому золота і срібла. Але святий сказав цареві: "Я маю, о царю, золота, срібла й инших маєтків багато, але все те, Христа ради, залишив, аби вічні небесні блага отримати. Проте, якщо хочеш мені доброту свою виявити, зроби Бога ради і спасення свого так: збудуй мені при палаці своєму дім, у якому немічним і подорожнім міг би я служити. Зміг би, приймаючи, в міру сили своєї, спочинок їм давати. Так-бо й собі вічну винагороду від Бога заслужиш, і мою старість утішиш". Цар сприйняв собі те за великий дарунок — більше, ніж за прохання. І звелів збудувати притулок для подорожніх, і лікарню, як же преподобний хотів. Коли завершилося будівництво, облаштував цар дім той великими маєтками на всіляку потребу подорожнім, що там спочиватимуть, і хворим, що лікуватимуться. Прожив же преподобний Сампсон у звичній своїй гостинності і службі зцілення багато літ і глибокої старости досягнув — знеміг тілом і розхворівся трохи. Коли ж розлучалася душа його з тілом, світлий лицем був, анітрохи не журився умиранням — не як иншим душам є звично, які тілесними та світськими печалями обкладені, і багатьма гріхами одержимі, і бояться смерти. Знав, хто прикликає його, і від яких трудів, і до якого спочинку, і яка прохолода чекає на його блаженну душу, бо робітник був достойним своєї винагороди. І так богоугодна душа його відійшла в небесні краї, тіло ж його чесно поховали в церкві Святого мученика Мокія, з роду якого великий цей Божий угодник Сампсон тілесним народженням був і духовних чеснот якого був спадкоємцем. Великими чудами був славний не лише у своєму житті, а й після смерти. З його чуд трохи тут нехай згадаємо.
Була в Царгороді пожежа, яка почалася із церкви Святої Софії. Настільки велика, що ніхто з людей вогню того загасити не міг. І згоріли всі прекрасні палати, і прекрасні споруди в цілому місті, досягнуло ж незгасне полум"я і притулку для подорожніх преподобного Сампсона. Звідусіль оточивши, торкнутися до нього не могло, і видно було, як дім стояв посеред такого полум"я, як неопалима купина. І багато хто бачив преподобного Сампсона, який явився на даху будівлі, швидко обходив огорожу притулку навколо і полум"ю, що кидалося, боронив з гнівом. Вогонь же, наче соромлячись лиця його святого і велінню його скоряючись, віддалився від того дому. Тоді раптом загриміла сильно хмара і дощ великий пролився — цілу пожежу загасив молитвами святого. Подавав же Сампсон преподобний зцілення на всілякі хвороби як же за життя свого, так і після переставлення. Один знаменитий муж, на ім"я Теодорит, саном спадарій, коли швидко сходами з дому свого в якійсь потребі біг, пошкодив собі в суглобі ногу й лежав хворий дуже. Три дні не міг їжі і пиття скуштувати ані принаймні трохи заснути від лютого болю ноги, нічого не міг говорити — безголосий, наче німий. Проте розумом своїм був здоровий, щиро молився в Бозі до святого Сампсона, на допомогу його прикликаючи. Через три дні, коли настала ніч, побачив того, кого прикликав. Стояв він біля ніг його і торкався стопи пошкодженої ноги. І казав: "Встань, нічого більше не терпітимеш". Те мовивши, невидимим став. Теодорит же, зразу цілого себе здоровим відчувши, почав з радістю голосно дякувати Богові й казати: "Справді великий угодник Божий Сампсон святий". Оглянувши ногу свою й бачивши її цілком здоровою, встав і ходив. Коли настав ранок, пішов швидко до гробу преподобного, де зробив вдячне поклоніння, — розповідав усім про зцілення, яке йому було.
ebooksa