Житія Святих - Вересень

Коли минуло сім років такого життя її жорсткого, розчулилися ченці й прийшли до ігумена, кажучи: "Помилуй, отче, брата Теодора, уже-бо здійснив покаяння за гріх свій, вибач йому і прийми до монастиря". Відповів на те ігумен: "Воїстину, братіє, цієї ночі звістив мені Бог, що прощений є гріх братові Теодорові, ходіть пошукайте його і приведіть сюди". Знайшли її в пустелі в усамітненні, привели до монастиря і каже їй ігумен: "Брате Теодоре, простив тобі Бог гріха твого, що його учинив ти, живи вже з нами у монастирі і подвизайся, не виходь відтак нікуди із монастиря, щоб знову не вкинув тебе диявол у напасть. Навчай і сина свого, хай буде ревнильником подвигам твоїм!" І дав їй келію, звільнивши її від усіляких монастирських робіт, щоб з миром молилася Богові і спочила по стількох трудах. І прожила в келії тій два літа із гаданим сином своїм Теодором, навчаючи його грамоті і страху Божому, смиренню, послушанню та іншим іночим чеснотам.

В одне літо впала велика суша і висохли в монастирі колодязі, і озера висякли, і настала велика нестача води. Тоді рече ігумен деяким духовним братам: "Ніхто інший не вмолить Бога, щоб подав нам воду, тільки отець Теодор, великої-бо благодаті Божої є наповнений. І, прикликавши до себе блаженну, рече ігумен: "Отче Теодоре, візьми посудину і зачерпни нам води із колодязя", — а був колодязь сухий, не мав води ані краплини. Вона ж рече: "Благослови, отче", — і йде до криниці. Звісивши посудину, набрала повну чистої води й принесла ігумену, що сидів із братією. Це бачачи, всі почудувалися. Пішли ж до колодязя, в якому давно висохла вода і, приникши, побачили повний води, і славили Бога. Було тієї води достатньо усій потребі монастирській, але доки не пішов дощ і наповнив водами всі сухі рови. Блаженна ж, будучи смиренна духом, говорить братії: "Не через мене це сталося, а через отця нашого ігумена, що з вірою, яку має до Бога безсумнівно, послав мене, я ж повелене мені вчинив, сподіваючись на молитви отця нашого". І пробував Теодор у келії своїй, молячись Богові і навчаючи гаданого свого сина.

Одного вечора, взявши перед усіма дитину, зачинилась із ним у келії і почала його повчати. Ігумен же, духом скерований, послав кількох із братії, щоб тихо послухали біля келії, про що бесідують Теодор із дитиною своєю. Вона ж, узявши хлопчика до грудей своїх цілувала його й казала: "Сину мій улюблений, час мій надійшов, кінець мій наблизився, і вже я відходжу від тебе, ти ж не плач за мною і не кажи собі: сирота я є, Бога бо маєш, Отця, що покриває тебе благодаттю своєю, Його ж і я (коли здійсниться дерзновення моє перед ним) буду про тебе молити. Послухайся останніх слів моїх і напиши їх на серці своїм: полюби Бога більше будь-якого творіння і більше себе самого і до нього всім серцем приліпися і не зупиняйся, хвалячи його, молячись вустами та серцем, язиком та розумом. Правила соборного ніколи не полишай, а з іншими братами ходи до церкви на перший час, і третій, і шостий, і дев"ятий, на вечірню, полунощницю та утреню. Всі твої молитви хай будуть із сердечним сокрушенням та сльозами і зітханнями: плач перед Богом в усі дні, щоб сподобитися вічної втіхи. Послушливий будь ігумену та братії, відкинься волі своєї, беззлобність плекай віднині і до кінця життя свого. Загороди вуста свої мовчанням, дбай, щоб не осудити кого і щоб не посміявся над чужим гріхом; але, бачачи того, котрий грішить, помолися за нього до єдиного безгрішного Бога, щоб виправив його, і тебе від гріхопадінь та спокус ворожих хай збавить. Не кажи нічого даремно, чи погано, чи огудно — хай не вийде таке слово від уст твоїх, бо про нього тобі доведеться дати відповідь у день судний, покірливий же і смиренний будь серцем; усіх бери в батьки і добродійники свої, себе ж май як підніжжя всім. Коли почуєш, що хтось із отців болящий, не лінуйся відвідати його і послужити йому дбало і всіляку дану тобі службу здійснюй без нарікання, убогість і некорисливість люби як багатоцінного скарба, поминай моє життя, як із тобою усамітнено жив. Що здобув у халупі моїй перед огорожею монастирською: їжу чи одежу, чи якийсь інший скарб? Та ж нічого, тільки Бога! Що ж бо більше людині потрібно окрім Бога й любові Його божественної — Він є скарб наш, Він багатство, Він харч і пиття, Він одежа й покрова, Він здоров"я наше і кріпость, Він веселощі наші й радість, Він надія й уповання наше, — оце здобути потрудися, сину мій! Коли ж бо Бога єдиного здобудеш, досить тобі, і більше з-за нього веселися, аніж би коли весь світ здобув би ти, дбай берегти чистоту свою, як тепер є чистий тілом і духом, так і до кончини нехай пробудеш. Доглядай, дитино моя, щоб не образити Духа Божого, що живе в тобі і не прожени його від себе солодколюбством і плоті догодженням, умертви уди свої, не дай спокою й ослабу тілові своєму, смиряй його, як осла непокірного, голодом, спрагою, роботою і ранами, доки не поставиш душу свою Христу як наречену чисту. Остерігайся пильно і від бісівських підступів, тверезися й бадьорися — диявол-бо не зупиняється, шукаючи, як би ковтнути кожного, хто трудиться Богові, від нього-бо поміч Божа хай тебе захистить. Ще ж бо, дитино моя, і про мене поминання твори: хай милість знайду в праведного Судді, що не тільки гріхи, але й правоти має судити. Перед ним постати оце відходжу". Дитя ж розумне було й рече: "Чи ж уже відходиш од мене, отче мій, залишаючи мене сиротою? Що ж бо маю без тебе чинити, горе мені, бідному, горе мені, сироті, що позбуваюся тебе, отче мій добрий!" Вона ж, утішаючи його, проказала: "Казав тобі, щоб не говорив: "Сирота я", — Бога-бо маєш, котрий береже тебе і печеться про тебе; Він тобі батько й мати, учитель і наставник, покровитель і керівником до спасіння буде".

Тоді встала й почала із плачем молитися, кажучи: "Боже, що знаєш гріхи мої та покаяння, ти відаєш хворобу мойого серця, тим же не перестаю плакати про те, що прогнівив Тебе, Господи! Ти знаєш труди мої, якими смиряв грішне тіло моє за те, що осмілився беззаконне сотворити і опечалити благість твою. Ти відаєш печаль душі моєї, я ж бо, відколи пізнав гріха, не перестаю всі літа нарікати й гірко ридати, що образив доброутроб"я твоє. Нині ж почуй стогін мій, прихились до молитви моєї, побач серце моє, що як віск топиться, випробуй утроби мої, побач сльози мої і помилуй душу мою окаянну. Відпусти мої беззаконня, прости мої гріхи, не поминай лихих діл моїх, за милістю своєю пом"яни мене заради благості своєї, Господи. Прийми покаяння моє, прийми молитву й ридання моє, прийми й душу мою".

Так молилася довго, і не все було чутно сказане в молитві, тільки долинав плач її і в груди биття. Плакало ж із нею вкупі і хлопча, ридаючи за сирітство своє. І по тому знову втішала його і знову молилася. Нарешті з радістю сказала: "Дякую тобі, премилосердному Творцеві мойому, що почув і помилував мене і збавив душу мою від смерті і очі мої від сліз!" — і інші слова подячні на веселощі душі проказавши, замовкла (віддала-бо, як можна гадати, в той час душу свою святу в руки Господа свого) і вже більше не було її чути, тільки дитина плакала. І в той час почали клепати на утреню. Вони ж, ті, що підслухували, пішли до ігумена й повідали йому все. Він же, почувши їх, почав говорити із плачем: "Я, діти мої, вночі задрімав і бачив видіння: прийшли-бо два мужі світлоносні, ведучи мене на висоту небесну, звідки прийшов до мене голос, що промовив: "Прийди і поди вись, що уготував благій нареченій моїй Теодорі. Побачив же світлоносний рай, його ж краси неможливо описати. Введено мене до середини, показано мені світлицю, а в ній ложе золоте послане, і ангел при ньому стояв, оберігаючи. Спитав я тих, що вели мене: "Кому світлиця ця і ложе приготовлене є?" І відповіли мені: "Зажди трохи й побачиш славу Божу". І невдовзі побачив чини ангельські, і мучеників, і преподобних, що ішли до світлиці із чудовими піснями, солодкості їхнього гласу годі описати. Посеред них побачив жінку прегарну у славі великій, її довели до світлиці, посадили на ложі, співаючи пресолодкі пісні. Я ж поклонився зі страхом чесній тій жінці. Рече ж мені ангел: "Чи знаєш, хто то є?" відповідаю: "Ні, Господи мій!" Він же мені рече: "Це є чернець твій Теодор, жінка-бо за природою, чоловік же за образом. Вона в подружжі мало проживши, залишила світ заради Бога і трудилась у вашому монастирі і оббріхана була за дівицю, що народила дитину, не сказала, що вона не чоловік, але приховала, що є вона жінкою. І вона, як рідний батько, прийняла дитину й вигодувала її. Вигнана ж із монастиря вашого, багато постраждала, зілля ївши і воду морську пивши, зиму, і спеку, й оголеність терплячи, напасті численні від бісів переносячи. За це все так пошанував її милостивий Бог, возлюбив-бо як наречену свою і вчинив її спадкоємицею царства свого із усіма святими". Це почувши, я почав плакати, бо не відав тайни цієї, а пойняв віру брехні, озлобився на святу, з безчестям її із монастиря вигнавши, і в цьому плачі прокинувся зі сну. І тепер, діти мої серце моє наповнене радості й болю. Радію, що сподобився преславне побачити видіння і почути пресолодкі гласи святих пісень, яких вухо моє не чувало, а болію ж і плачу, бо не пізнав раби Божої і нареченої Його улюбленої, що посеред нас, грішних, жила, а не знаючи, кривдив її довгий час".

Потім зібрав ігумен братію, пішов до келії блаженної, постукав у двері, кажучи: "Отче Теодоре, благослови!" — але не було відповіді, переставився до Господа. Дитина ж, плачучи над нею, заснула, і ледве змогли її розбудити» Коли ж, вставши, хлопець відчинив двері і ввійшли до келії, знайшли її, що на землі лежала, руки маючи до грудей складені й заплющені очі, лице ж сяяло добротою, як лице ангельське. Опрятуючи ж святе тіло, відкрив ігумен груди її, висохлі від чернечого посту, і з цього всі пізнали, що жінка це була, і здивувалися, й плакали вельми. Повелів ігумен, щоб нікому не розкривали таємниці, доки не закликані будуть ті, що наклеп на преподобну нанесли щодо дівиці і щодо дитини. Послав же ігумен братію до єнатського ігумена, кажучи: "Молимо любов твою, отче, прийди до нас із братією своєю, свято-бо нам нині велике є і хочемо, щоб посвяткував із нами". Прийшов-бо єнатський ігумен, узявши з собою ченців своїх, і повели його до святого тіла блаженної Теодори, кажучи: "Отче, чоловік дочки твоєї вмер!" — і показали йому тіло преподобної і спитали: "Чи не це є Теодор?" І рече єнатський ігумен; "Той є воїстину!" Запитали й ченців, що прийшли з ним, кажучи: "Чи знаєте його?" Вони відповіли: "Та ж добре знаємо, це є псевдочернець Теодор, що осквернив дівицю нашу, хай воздасть йому Бог відповідно до діл його". Тоді октодекатський ігумен відслонив груди її і показав груди її жіночі й рече: "Чи чоловіча це є плоть? Нею ви, отці, звабилися, гадаючи, що чоловік є, але жінкою вона була природою, ім"я і образ змінивши, як ангел посеред нас, грішників, живучи, ми ж не знали таємниці її і численні від нас напасті прийняла, тепер же кінець її показав, що було і що є, що праведна й преподобна є і Христу, Богові нашому, улюблена. Бачив-бо я її в палаці небесному в славі та світлі великім, як веселилася із ликами ангельськими і з усіма святими".

Тоді всі, що там стояли, жахнулися і здивувалися на тайну цю велику, посоромилися вельми ті, що оббрехали її в грісі, йому ж бо не була повинна, і плакали всі вельми, кажучи: "Горе нам, що ображали немалий час рабу Божу!" — і припадали до її святих мощів, зі сльозами кажучи: "Прости нам, раба Божа, що через невідан ня згрішили тобі". По тому явився ангел Божий ігумену того монастиря, кажучи: "Візьми коня й рушай до міста і кого першим зустрінеш собі, того візьми й приведи сюди!" Виїхав ігумен швидко, як повелено йому було, й побачив чоловіка, що дорогою йшов йому назустріч, спитав його: "Куди йдеш, чоловіче?" Він же відповів: "Чув, що жона моя померла в якомусь монастирі і йду розшукати її й побачити". Ігумен же узяв чоловіка цього із собою і, посадивши його на коня, дісталися до монастиря. І привели його до тіла святого преподобної; коли ж побачив її чоловік, то почав гірко ридати й битися над мощами її, аж ніяк утішити його не можна було. Про все це прочули в довколішніх монастирях, зібралася величезна кількість іноків зі свічками й кадилами і, опрятавши тіло її святе, поховали її чесно в тому монастирі, в якому добре трудилася. І сотворили свято велике на багато днів, славлячи Христа-Бога і величаючи улюблену його наречену преподобну Теодору. Чоловік же її після поховання випросив собі келію ту, в якій дружина його жила як Христова наречена, і там, постригшись, мешкав у пості, молитвах і сльозах, поминаючи труди преподобної Теодори, і невдовзі помер добре, перейшовши до Господа. Хлопець же той, на ім"я Теодор, якого преподобна мала за сина, успадкував поведінку, труди, подвиги і все чеснотливе життя гаданого батька свого, власне кажучи, матері своєї преподобної Теодори, і в таку досконалість прийшов, що після смерті ігумена монастиря того всіма іноками був вибраний на ігуменство, і був отець добрий, наставляючи чад своїх на шлях спасіння. Ним-таки і сам пішов услід преподобній Теодорі і з нею в обителях небесних перебуває. Молитвами святих твоїх, Господи, не позбав і нас небесного царства свого. Амінь!

У той-таки день пам"ять преподобного Євфросина

Преподобний отець наш Євфросин од простих батьків був народжений, але доброродних перевищив добрими ділами. Численні-бо люди із висотою доброродства свого без добрих справ у глибину пекельну впадають, простії ж із смиренням добродійним своїм виносяться посеред Божого раю, як і цей преподобний Євфросин у раї був бачений, а яким життям у рай поселився, почуйте.

У монастирі служив братії у поварні, служив не як людям, а як Богові у великому смиренні й повинуванні, працюючи в послушанні день і ніч, молитви й посту ніколи не залишаючи, терпіння його було невимовне: біди-бо, лайка, наруга й часті докуки прийняв; вогонь розпалюючи природний, розпалювався духовним вогнем любові Божої і палаючим серцем до Господа. їжу варячи братії, готував собі трапезу в царстві Божому життям своїм чеснотливим, щоб насититися із тими, про яких сказано: "Блаженний, хто трапезу споживатиме у Божому царстві", трудячись Господові в таємниці, щоб віддано було йому явно — так і сталося. Явив-бо Господь воздаяння рабу своєму таким чином. Один ієрей, котрий жив із ним в одній обителі, завжди молив Господа, щоб явив йому зримо майбутні блага, уготовані тим, що люблять його. В одну отож ніч таке мав видіння: побачив, що стоїть у раю, зі страхом та радістю розглядаючи невимовну красу видимого раю, і побачив у ньому кухаря своєї обителі Євфросина, який там ходив, до нього приступив ієрей і запитав: "Брате Євфросине, що це є, чи ж бо це рай?" Відповів Євфросин: "Так є, отче, рай Божий!" Знову запитав ієрей: "А ти як тут опинився?" Відповів той кухар Євфросин: "На велику благість Божу сюди поселений я, щоб водворитися, адже це є обитель Божих вибранців". Рече ж ієрей: "Чи ж маєш яку владу над цими красотами?" Відповів Євфросин: "Скільки можу, стільки даю від цих, що бачиш". Рече ж ієрей: "Чи ж можеш від них щось дати мені?". І говорить Євфросин: "Що хочеш, візьми благодаттю Бога мого". Тоді ієрей на яблуко вказав рукою, просячи. І взяв Євфросин три яблука, вклав ієрею в хустину, кажучи: "Прийми, що просив ти, і насолодися".

І раптом у било почали клепати на утреню. Ієрей же прокинувся й отямився, гадав, що бачене сон, простяг руку до хустини і знайшов яблука, що від Євфросина прийняв у видінні, і запахущість од них невимовну відчув, був він зачудований. Вставши із ліжка, поклав на ньому яблука, й пішов до церкви, знайшов Євфросина в соборі, той стояв на співанні утрені. До нього-бо приступив і закляв його: хай явить, де був у цю ніч? Він же рече: "Прости мене, отче, що там був я в ніч оцю, де ти мене бачив". І рече ієрей: "Через це клятвою упереджую тебе щодо оголошення Божих величностей, щоб не потаїв сказати істину". Тоді смиренномудрий Євфросин рече: "Ти, отче, просив у Господа, щоб показав тобі зримо воздаяння своїм вибранцям, зволив-бо Господь звістити твоєму преподобію через мене, малого й недостойного, і знайшов ти мене в тому-таки раю Бога мого". Запитав ієрей: "І що ти мені дав, отче, в раю, коли просив тебе?" Відповідає Євфросин: "Дав тобі три запахущі яблука ті, що в келії твоїй на ложі тепер покладені, одначе вибач мені, отче, бо черв"як я є, а не чоловік".

Коли закінчилася утреня, зібрав ієрей братію і показав їм ті три яблука бачені й бачене докладно повідав. І наповнилися всі від яблук тих невимовної запахущості й солодкості духовної і чудувалися, і замиловувалися оповідженим ієреєм. Пішли ж у поварню до Євфросина, щоб поклонитися рабу Божому і не знайшли його, він-бо, вийшовши із церкви, заховався, уникаючи слави людської і відтоді невідомий був. Куди ж пішов, не треба багато питати, адже йому рай відчинений був, то куди ж мав іти? Яблука ж ті розділила собі братія і роздала на благословення багатьом, більше на сцілення, бо коли їли їх болящі, зцілювалися від хвороб своїх. Вельми покористувалися всі від такого преподобія святого Євфросина і написали про те дивне видіння не лише на хартіях, але й на серцях своїх, стаючи до подвигів великих і добропригоджуючи Богу. Молитвами преподобного Євфросина хай сподобить і нас Господь райського поселення. Амінь.

У той-таки день пам"ять святої мучениці їх, яка була в місті Візада полонена персами у Саверієве царство і старійшині волхвів передана на мучення за Христа; від нього-бо численні довгі відстраждавши муки, нарешті в голову була усічена. І святих мучеників Діодора і Дідима, постраждали за Христа в Лаодикії Сирській. І святих мучеників Димитрія та Євантії, дружини його, і Димитріяна, голодом за Христа заморених. У цей-таки день Пролог кладе святих мучеників: Серапіона, Кронида, Леонтія, у море вкинених. І святих мучеників Уалерія та Селевка, звірам відданих, але ті будуть у 13-ий день цього місяця.

Місяця вересня в 12-ий день

Житіє і страждання святого священномученика Автонома

Однакове є зло, коли говорити, що не годиться, і коли мовчанню віддавати те, що є корисне й чесне, і як шкодить думці слухачів вимовлене нечесне, так і замовчування добрих діянь святих позбавляє благочестивих користі, через це блаженне житіє святого Автонома не мовчанням замислив покрити, а подбав писанням віддати для слухання благочестивим.

Був-бо той блаженний муж Автоном прикрашений єпископською честю в Італії в Діоклитіянове царство, а що настало люте гоніння на християн, пом"янув Христові слова, сказані в Євангелії: "А коли будуть вас переслідувати в однім місті, утікайте до іншого", тож, залишивши Італію, переїхав у Бітинію і за Божим скерунком досяг одного міста, що називалося Сореос, там у дорозі прийнятий був одним странньолюбцем Корнилієм. У нього ж бо довгий проживши час і проповідуючи Христа, навертав еллінів до християнської віри. Здобув тим немало душ Богові, збиралося-бо немало людей у дім Корниліїв послухати Автомонового вчення; він же, ніби якийсь апостол, говорив їм слово Боже безборонно з усяким дерзновенням, бо діяв у ньому той-таки Святий Дух, що колись сходив на апостолів святих в огненних язиках, і запалювалися Автомоновою проповіддю серця людські до благочестя та любові Божої, а ті, що слухали його вчення, замиловувалися і люб"язно приймали слова його, і просили хрещення від нього. І стільки на тому місці людей привів до віри святої, що не вміщав дім Корнилієвий зібрання вірних. Збудував тож їм церкву на ім"я святого архістратига Михаїла, воєводи сил небесних, віддав йому новопросвічених людей на збереження, як охороннику роду християнського,,поставив Корнилія дияконом і, доручивши йому словесне Христове стадо, відійшов у Аикаонію та Ісаврію, бажаючи й там бути проповідником благочестя. Потрудився-бо, благовістячи слово достатній час, і знову до Корнилія повернувся, відвідуючи здобутих Христових овець, і поставив Корнилія пресвітером, із ним вкупі служачи людському спасінню. Коли ж злочестивий цар Діоклитіян прийшов у Никомідію, бажаючи весь рід християнський погубити, тоді й святий Автоном, як між християн виборний, був шуканий від ідолопоклонників на мучення. Він же, бажаючи приводити ще багатьох людей від бісівської тьми до світла пізнання Бога, не віддав себе в руки мучителів, але, бережучи добропотрібне Церкві життя своє, відплив до Клавдіополя, що стояв на морі Евксинському і сіяв там сім"я слова Божого, що, падаючи на добру землю сердець людських, незабаром принесло благодаттю Божою численні духовні плоди і добре все, що до благочестя, справивши і наставивши на шлях спасіння, знову повернувся в Сореос і, бачачи Церкву, що примножується, поставив Корнилія єпископом, сам же в сторону азійську рушив, терня безбожжя викорінюючи, насаджуючи святу віру в єдиного Бога, через діючу Святого Духа благодать збавив багато людей у тій стороні од заблудження та погибелі, проголошенням слів своїх розорюючи ідольські требища і творячи духовні храми в серцях людських Святому Духу. Тоді знову повернувся відвідати єпископа Корнилія і доручену йому паству, а побачивши всіх, що навчаються в законі Господньому і мають успіх у добродійностях, утішився й дякував Богові, що не дав праці його даремній бути, але примножив церковних дітей, їх-бо він породив благовістю.

Поблизу міста Сореос було одне місце, що називалося Лімна, його пожильці всі були оморочені тьмою ідолобісся. Пішов-бо до них святитель Божий Автоном, проповідуючи їм Христа і невдовзі багатьох там навернув, і навчив таїн віри святої, хрещенням просвітив і причислив до вибраного Христового стада. Ті, що залишились у невір’ї, в один із днів творили свято якомусь поганому своєму богу і, приносячи жертви бісам, раділи в ідольському храмі. Новопросвічені ж люди, а їх була велика сила там, зібравшись, прийшли із гнівом до святкуючих невірних і, кидаючи їхні жертви, розбили в порох їхніх ідолів і розорили храм їхній до основи, показуючи їм, що боги їхні нічого не можуть, бо не противляться тим, котрі їх розбивають, ані кричать, коли їх б"ють. Невірні ж від такого діла тяжко прогнівалися і мислили, якби відомстити пагубу богів своїх і пригожого до того шукали часу. Увідавши день, коли служитель Господній Автоном мав приносити безкровну жертву Богу в створеній ним церкві святого архистратига Михаїла в місті Сореос, зібрали всіх своїх, що з навколишніх сіл, і було їх множество безчисленне, та й приготувалися таємно, щоб несподівано напасти на церкву і вбити провідника християнського Автонома, що і сталося, бо в самий час божественної літургії напали невірні на храм у великій кількості сили своєї, маючи в руках хто зброю, хто кийки, а хто каміння і розігнали всіх, що були в церкві, вірних, а святого Автонома при божественному олтарі немилостиво убивши й омочивши весь олтар кров"ю його святою. Так святитель, безкровну приносячи Богу жертву, сам кривавою жертвою принісся у пренебесний жертовник. Убивши його, невірні накидали на нього безліч каміння, що ним били: одні-бо зброєю кололи його, інші били деревом, а інші камінням ударяли, і, влаштувавши торжество, бо відомстили безчестя богів своїх, відійшли. Лежав же святий убитий і було тоді велике сум"яття Церкві і невтишимий вірних плач, що вбито отця їхнього і пастиря доброго. Одна ж дияконисса, на ймення Марія, взявши святе його тіло, віддала чесному похованню.

Минули численні літа після поховання його, коли настав великий цар Константин і прийняв святе хрещення, тоді один вельможа, на ймення Северіян, посланий був од царя Константина до Олександрії. Боячись же хвилювання морського, не сів до корабля, але землею пішов, дорогою, що йшла попри море. За промислом Божим довелося їм іти повз гріб святого священномученика Автонома, і тоді мули стали і не могли далі нітрохи поступити. Били їх бичами немало і жоден не двигнувся із місця свого; полегшили їх і від тяжарів, що їх везли, одначе й так не могли далі поступати, бо невидимою були утримані рукою, і не зрозумів нічого Северіян. Випало тоді бути при ньому одному святому мужу, що мав дар оповідати таїни Божі, той рече Северіянові: подобає тобі на цьому місці побудувати церкву святому мученику, його-бо тут гріб, і коли напевне пообіцяєш це створити, тоді побачиш мулів своїх, що швидко бігтимуть. Северіян же із радістю пообіцяв, і рушили з місця його мули, і пішли швидко. Северіян же, хоч мав храм молитовний малий святому мученику збудувати, коли повернеться з Олександрії, повернувшись, збудував чудову церкву над гробом святого.

По численних літах один священик, не відаючи, що в тій церкві лежать чесні мощі святого Автонома, землею поховані, зруйнував її і нову, на іншому місці, поблизу моря, створив. Перше-бо місце, котре мощі святого мало в собі під спудом, порожнє стояло шістдесят років аж до смерті Зинона, царя греко-римського, і ніхто не знав про багатоцінний той скарб, що земні надра в собі ховали. По літах же тих один воїн із царської сторожі, на ймення Іван, маючи певне повеління цареве, побував у тих раніше згаданих містах Сереос та Лімна. Той одного дня, вставши, пішов на лови і, бувши на місці, де колись церква стояла над мощами святого, уздрів там зайця, котрий біг, і, напруживши лука, пустив стрілу і вбив його. Ловив там інші звірі й повернувся. Коли ж уночі спочивав на ложі своєму, явився вночі йому мученик, святий Автоном, повеліваючи звести церкву на тому місці, де вчора забив зайця. Воїн же, вставши зі сну, поклав дбале старання, щоб виконати повелене йому і невзабарі збудував предивну церкву на ім"я великомученика Автонома, і мощі його знайшов у землі цілі без будь-якого зітління, від них-бо численні побачилися чудеса і виточувалося сцілення болящим. Про стійкість же його святих мощів блаженний Симеон Метафраст говорить таке: "Я, бачачи нетлінного подвижника, що і після смерті єство перемагає, постаю до Божого славослов"я; подивившись якось у гріб мученика, побачив святі мощі, не переможені бутньою силою смерті, яка весь живий оклад хвалиться знищити за три дні, але вже від таких численних літ не змогла в того пресвітлого мужа ані волосини зітлити. Голова з волоссям неушкоджені, і лице його ціле, шкіра міцна, не погубили волосся вії його, тільки очі заплющені. І коли дивився я на нього, бачив, що, закон смерті бережучи, мовчання має, а все тіло його цілком має свої складники, ні від голови його ніщо не відторгнулося, ні від інших частин тіла щось відлучилося. Так, знаю. Господь прославляє тих, хто Його в своїх тілах прославив". Тому-бо подобає всіляка слава, честь і поклоніння, нині і завжди і вовіки віків. Амінь.