Виголошення лоту 49

Оточені зморшками очі пильно дивилися на неї.

— Чому, — зрештою запитав Дріблетт, — усіх так цікавлять ці тексти?

— А кого ще? — надто швидко. Можливо, він не мав на увазі нічого такого.

Дріблетт похитав головою:

— Не втягуйте мене в ці ваші наукові суперечки. — І додав зі знайомою усмішкою: — Хоч би ким ви там усі були.

І саме тоді Едіпа усвідомила, наче відчувши на шкірі холодні пальці мерця, що під час вистави таким самим поглядом він обмінювався зі своєю трупою, вони так само перезиралися, коли зринала тема з найманими вбивцями Тристеро. Знайомий погляд, яким хтось недобрий дивиться на тебе уві сні. Вона вирішила розпитати про цей погляд.

— Це було прописано в авторських ремарках? Усі ці персонажі, які так прозоро на щось натякали? Чи то одна із ваших ідей?

— Це моє власне, — відповів їй Дріблетт, — це і виведення на сцену трьох убивць у четвертій дії. Верфінґер їх узагалі не показав, ось так.

— А вам вони навіщо? Ви десь про них почули?

— Ви не розумієте, — сказав він навісніючи. — Ви всі, ви так поводитися, наче пуритани з Біблією. Так чіпляєтеся за ті слова, слова! Ви знаєте, де ця п’єса? Не на полиці, і не в якійсь там книжці у м’якій обкладинці, яку ви шукаєте, а отут! — із завіси пари з’явилася рука і вказала на підвішену голову. — Ось навіщо. Одухотворити плоть. Слова не мають значення! Вони лише набір завчених механічних шумів, які тримають рядок, що пробивається крізь кісткові бар’єри довкола пам’яті актора, так? Але реальність — у цій голові. Моїй. Я проектор у планетарії, увесь замкнений маленький всесвіт, видимий на сцені, виходить з мого рота, очей, а іноді ще й з інших отворів.

Та вона не могла так просто відступити:

— Що ж змусило вас трактувати оте Тристеро інакше, аніж Верфінґер?

На цьому слові обличчя Дріблетта раптово розчинилося, повернувшись назад у пару. Наче його вимкнули. Едіпа цього не хотіла — вимовляти те слово. За кулісами Дріблетт зумів створити навколо нього таку ж ауру ритуального замовчування, що й на сцені.

— Якби я отут розчинився, — припустив голос з клубів пари, — якби мене змило каналізацією до Тихого океану, то побачене вами сьогодні теж би зникло. Ви, ота частинка вас, що вже бозна-як переймається цим маленьким світом, також зникла б. Єдиним залишком насправді буде те, про що Верфінґер не збрехав. Можливо, Сквамулья та Фаджіо, якщо вони коли-небудь існували. Можливо, поштова служба «Турн і Таксис». Філателісти мені розповідали, що вона справді існувала. Можливо, також ще щось. Супротивник. Та це були б сліди, викопні рештки. Мертві, скам’янілі, позбавлені цінності чи потенціалу.

— Ви могли б закохатися в мене, поговорити з моїм мозкоправом, сховати магнітофон у моїй спальні, дізнатися, про що я говорю, коли сплю. Ви цього хочете? Ви можете зібрати всі підказки докупи, зробити з них дисертацію або відразу декілька дисертацій про те, навіщо персонажі відображають Тристеро у такий спосіб, навіщо з’явилися ці наймані вбивці, і навіщо чорне вбрання. Можете зужити своє життя, так ніколи й не сягнувши істини. Верфінґер надав слова та історію. Я вдихнув у них життя. Ото й усе, — він замовк. Захлюпотіла вода в душі.

— Дріблетт? — за деякий час покликала Едіпа.

Його обличчя ненадовго вигулькнуло.

— Ми могли б це зробити. — Він не усміхався. Його очі чекали в осередді зморшок[91].

— Я зателефоную, — сказала Едіпа. Вона вже встигла піти, аж коли на вулиці подумала: я йшла запитати про кістки, а натомість ми проговорили про оте Тристеро. Вона стояла на майже пустельній парковці, спостерігаючи, як до неї наближаються фари автівки Метцґера, і запитувала себе, наскільки все те було випадковим.

Метцґер слухав радіо. Вона сіла в авто і лише за дві милі зрозуміла, що примхи нічного радіоефіру доносили їм прямісінько з Кіннерета трансляцію КЯУХ, а говіркий диск-жокей був її чоловіком Мучо.