Виголошення лоту 49

22
18
20
22
24
26
28
30

4

Вона знову бачилася з Майком Фалопяном і таки зуміла ще дещо з’ясувати про текст «Трагедії кур’єра», але ці відомості викликали не більше тривоги, аніж інші відкриття, що нині, здавалося, скупчувались у геометричній прогресії, так, ніби що більше вона ними цікавилася, то більше їх надходило, допоки все, що вона бачила, чула, усе, про що мріяла і згадувала, так чи інакше не сплелося у Трістеро.

Насамперед вона ретельніше вчиталась у заповіт. Якщо це справді була спроба Пірса залишити щось впорядковане після власної смерті, то така вже була частина її обов’язку — чом би й ні? — присвятити життя тому, що від нього залишилося, спробувати, як Дріблетт, бути затемненим механізмом у центрі планетарію, вивести все успадковане майно на орбіту пульсуючого зоресяйного Смислу, запустити його у височину склепіння довкола неї. Аби так багато не ставало їй на заваді: її цілковита неосвіченість у юридичних питаннях, інвестиціях, нерухомому майні, зрештою, щодо самого померлого. Можливо, ухвалене судом у спадкових справах боргове зобов’язання якраз було доларовим еквівалентом того, як багато всього стояло у неї на перешкоді. Під символом, скопійованим нею до нотатника зі стіни у вбиральні «Кінескопа», вона написала «Чи потрібно мені проектувати світ»? А якщо і не проектувати, то хоча б спалахувати якоюсь стрілою на склепінні, щоб сяяти серед сузір’їв і стежити за своїми Драконом, Китом, Південним Хрестом. Будь-що може стати у пригоді.

А потім з’явилося якесь відчуття, що змусило її рано-вранці піти на зібрання акціонерів «Йойодини». І вона нічого не могла з цим вдіяти, хіба що відчула, що можливо через це стане дещо менш інертною. На одній з прохідних їй видали круглу білу картку відвідувача, і вона припаркувалася на величезній стоянці неподалік від пофарбованої в рожеве будівлі з куонсету[92], приблизно ста метрів завдовжки. Це була кав’ярня «Йойодини» і місце їхніх зборів. Дві години Едіпа просиділа на довгій лаві між стариганами, які, напевно, були близнюками, і чиї руки навперемінки (ніби їхні власники спали, а їхні руки у родимках і ластовинні блукали краєвидами сну) натрапляли на її стегна. Негри довкола них переносили тарелі з картопляним пюре, шпинатом, креветками, цукіні та тушкованим м’ясом до довгих блискучих мармитів[93], готуючись нагодувати обідню навалу працівників «Йойодини». Година пішла на поточні справи, ще годину акціонери, довірені особи і виконавчі керівники компанії хором співали пісню «Йойодини». На мотив Корнелльської alma mater[94] вони виспівували:

Гімн

У височині над автострадами Та виттям Л.А. Постав знаний «Ґалактронікс», «Йойодини» філія. До загину вірні будемо, Присягаймось тобі ми, Сяють тут рожеві буди, Гінкі пальми прямі.

Заспівував президент компанії, сам містер Клейтон («Кривавий») Чиклиц[95]; співали ж на мотив «Ори Лі[96]»:

Пісня хвали

Боєголовки — справа «Бендикса[97]», «Авко[98]» їх будує в лад. «Даґлас[99]», «Норт Америка[100]», «Ґрамен[101]» — кожному свій шмат. «Мартин[102]» пуск дає ракетам з суші, «Локгид[103]» — з субмарини; А нам дослідження не світять В «Пайпер Кабі[104]» нині. Супутник на орбіту вивів «Конвер[105]» нещодавно; Будує «Боїнґ[106]» «Мінітмена[107]», А нам і на землі гарно. «Йойодину» ж, «Йойодину» Контракти оминають. Міноборони нас не любить, Зло на нас тримає.

І кільканадцять інших старих улюблених пісень, слів яких вона не запам’ятала. Потім для швидкої екскурсії фабрикою співців сформували у групи за принципом взводів.

Едіпа якось загубилася. Вона на якусь хвилину задивилася на макет космічної капсули, надійно оточеної сонними стариганами; а наступної хвилини вже опинилася самотня серед величного флюоресцентного шелесту офісних буднів. Хоч куди кинь оком, у будь-якому напрямку панував білий чи пастельний колір; чоловічі сорочки, папір, креслярські дошки. Єдине, що їй спало на думку, — одягти свої темні окуляри від усього того світла і чекати на порятунок. Але її ніхто не помічав. Вона почала блукати проходами поміж світло-блакитних столів, час від часу завертаючи за ріг. На звуки її підборів зводилися голови, на неї дивилися інженери, витріщалися, коли вона проходила повз них, та ніхто до неї так і не заговорив. Так минуло п’ять-десять хвилин, вона запанікувала: здавалося, звідси не було виходу. Потім випадково (якщо поцікавитися думкою доктора Гілеріуса, то він би її звинуватив у використанні підсвідомих сигналів у довкіллі для пошуку певної особи) чи якимось іншим чином вона підійшла до такого собі Стенлі Котекса, на якому були біфокальні окуляри[108] у залізній оправі, сандалі, шкарпетки з ромбічним візерунком і який, на перший погляд, видавався замолодим для цієї роботи. Як з’ясувалося, він не працював, а просто шкрябав товстим фломастером отакий знак:

— Мої вітання, — сказала ошелешена цим збігом Едіпа. Із якогось дива вона додала: — Мене послав Кірбі, — це ім’я було на стіні вбиральні. Це мало б звучати по-змовницькому, а натомість вийшло дурнувато.

— Привіт, — сказав Стенлі Котекс, спритно скинувши великий конверт, на якому він шкрябав фломастером, у відкриту шухляду, яку потім засунув. Затримав погляд на її значку:

— Загубилися, так?

Вона знала, що тупі запитання на кшталт «що означає цей символ?» нічого їй не дадуть, тому сказала:

— Я просто турист. Акціонер.

— Акціонер, — змірявши її поглядом, він біля сусіднього столу зачепив ногою стілець, що обертається, і повернув його до неї. — Сідайте. А ви насправді впливаєте на політику, вносите пропозиції, які вони змушені брати до уваги?

— Так, — збрехала Едіпа, щоб побачити, що буде далі.

— Бачте, — сказав Котекс, — якби ви могли змусити їх викинути той пункт щодо патентів. Він мені, пані, дуже муляє.

— Патенти? — спитала Едіпа. Котекс пояснив, що, підписуючи контракт з «Йойодиною», кожен інженер також відписує йому всі патентні права на будь-які винаходи, які він може зробити.

— Це гальмує творче начало будь-якого інженера, — сказав Котекс, додаючи з гіркотою, — незалежно від того, де він працює.

— Я й не думала, що люди ще щось винаходять, — сказала Едіпа, відчуваючи, що якраз це його роз’ятрить. — Тобто, хто там ще насправді був після Томаса Едісона[109]? Хіба тепер це не прерогатива командної роботи? — Кривавий Чиклиц у своїй вітальній промові зранку наголошував на командній роботі.