— Та той жорстокий стариган, — сказав містер Тот, — убивав індіанців. Боже, як тільки він, бувало, заговорить про вбивство індіанців, у нього аж слина текла з рота. Любив він це діло.
— А як він вам наснився?
— О, та цей, — дещо сором’язливо мовив старий, — усе змішалося з мультиком про Поросятка Піґа[122]. — Він кивнув у бік телека. — Це проникає у ваші сни, розумієте? Клята машина. Чи Ви бачили колись отой про Поросятка Піґа й анархіста?
Певно, що вона його мала бачити, але сказала, що ні.
— Анархіст у всьому чорному. У темряві видно лише його очі. Він десь 1930-х років. Поросятко Піґ — маленький хлопчик. Діти казали мені, що тепер у нього є небіж Ціцерон. Пам’ятаєте, як під час війни Поросятко працювало на оборонному підприємстві? Він і Баґз Банні. Той мультик теж був гарний.
— У всьому чорному, — нагадала йому Едіпа.
— Він так змішався з індіанцями, — намагався він пригадати, — цей сон. Індіанці, які носили чорне пір’я, індіанці, що не були індіанцями. Дід розповідав. Їхнє пір’я було біле, але ті фальшиві індіанці, мабуть, спалювали кістки та змішували попіл з пір’ям, щоб воно почорніло. Це робило їх невидимими вночі, бо вони приходили саме вночі. І саме так мій старий, благослови Господи його душу, зрозумів, що вони не були індіанцями. Жоден індіанець ніколи не нападає вночі. Якщо його вб’ють, його душа завжди блукатиме темрявою. Язичники.
— Якщо вони не індіанці, — запитала Едіпа, — то хто ж тоді?
— Якась іспанська, — спохмурнів містер Тот, — мексиканська назва. Ох, не згадаю. Може, вони на перстні написали? — Він потягнувся, зняв зі спинки стільця в’язану торбинку і дістав звідти блакитну пряжу, голки, викрійки і зрештою тьмяний золотий перстень-печатку.
— Мій дід відтяв його разом з пальцем одного з убитих ним. Уявляєте собі такого звірячого 91-річного старого?
Едіпа уважно вивчала перстень. Емблемою на ньому був той-таки символ ЗУЖИТІ.
Вона роззирнулася, немов сполохана сонячним світлом, що лилося з усіх вікон, через що здавалося, ніби це пастка у самісінькому центрі якогось хитромудрого кристала, і сказала:
— Боже мій.
— І я відчуваю його, у деякі дні, у дні за певної температури, — сказав містер Тот, — і певного атмосферного тиску. Знаєте? Я відчуваю, що він поруч.
— Ваш дідусь?
— Ні, мій Бог.
Тоді вона вирушила до Фалопяна, який мав би знати про долю «Поні Експрес» і «Веллз, Фарґо», адже він писав про них книжку. І він таки знав, однак не про їхніх темних супротивників.
— Звичайно, були натяки, — сказав він їй. — Я писав до Сакраменто щодо меморіальної дошки, і вони кілька місяців мусолили запит у своєму бюрократичному болоті. Колись я таки отримаю першоджерела і зможу з ними ознайомитися. Там буде щось на кшталт: «Старожитці пам’ятають бувальщину про те», незалежно від того, про що йдеться. Старожитці. Ага, справді цінні документи, цей їхній каліфорнійський мотлох. Закладаюся, автор виявиться мертвим. І не буде жодної зачіпки, щоб його відшукати, хіба що хапатися за випадкові ниточки, наприклад, за таку, як ти отримала від старого.
— Гадаєш, тут усе ж є зв’язок? — вона подумала, який же цей зв’язок слабкий, ніби довга біла волосина завдовжки в ціле століття. Двоє дуже старих людей. Усі ці втомлені клітини мозку між нею та істиною.
— Розбійники, безіменні, безликі, одягнені в чорне. Мабуть, їх найняв федеральний уряд. Будь-який спротив жорстоко карався.
ebooksa