— Я намагався, — сказав мозкоправ з-за дверей, — підкоритися тій людині, привиду того уїдливого єврея. Пробував культивувати віру в буквальну істинність усього, що він написав, навіть у суперечливі дурниці. Це було найменше, що я міг зробити, nicht wahr[165]? Такий собі різновид покаяння.
— І частина мене, мабуть, дуже хотіла вірити — як дитина, яка, перебуваючи у повній безпеці, слухає страшну казку, — що як тільки вмикається світло, несвідоме стає схожим на будь-яку іншу кімнату. Що темні постаті перетворюються на звичайних іграшкових коників і бідермаєрівські[166] меблі. Що, зрештою, терапія може це здолати, може повернути тебе в соціум, позбавити страху, що якогось дня це повернеться. Мені хотілось увірувати, попри все, що було в моєму житті. Уявляєте?
Едіпа навіть не могла уявити, чим займався Гілеріус до того, як з’явився в Кіннереті. Вона якраз почула далекий електронний звук сирен, які використовують місцеві копи, він нагадував звук слайд-вістла[167], пропущений через динаміки громадського оповіщення. Звук поступово наростав.
— Так, я їх чую, — сказав Гілеріус. — Думаєте, хтось захистить мене від тих фанатиків? Вони проходять крізь стіни. Вони множаться на ходу: тікаєш від них, забігаєш за ріг, а вони вже там, знов ідуть за тобою.
— Зробите мені послугу? — попрохала Едіпа. — Не стріляйте в копів, вони на вашому боці.
— Ті ізраїльтяни можуть начепити будь-яку уніформу, — сказав Гілеріус. — Я не можу гарантувати безпеку цієї «поліції». Ви ж не знаєте напевне, куди вони мене потягнуть, якщо я здамся, хіба ні?
Вона чула, як він сновигає кабінетом. Із ночі на них накочувалося надприродне завивання сирен.
— Є така гримаса, — сказав Гілеріус, — я її можу скорчити. Ви її ще не бачили, і ніхто у цій країні не бачив. Я скорчив її тільки раз у житті, і, може, десь у Центральній Європі той хлопець, якому довелося її побачити, ще й досі скніє життям паралізованого овоча. Тепер він був би вашого віку. Геть скажений. Його звали Цві. Ви скажете «поліції», чи як вони там себе називають цієї ночі, що я можу знову скорчити ту гримасу? І що вона має ефективний радіус враження сто ярдів, і варто комусь її побачити, як він на віки вічні опиниться серед жахливих тіней на самісінькому дні ями божевілля, та ще й із запертим люком над головою! Дякую.
Сирени вже завивали біля фасаду клініки. Вона почула грюкання дверей, крики поліцейських і раптом голосний звук вламування. Тоді двері кабінету прочинилися. Гілеріус схопив її за руку, затягнув досередини і знову замкнув двері.
— Тож я тепер заручниця, — сказала Едіпа.
— О, — сказав Гілеріус, — це ви.
— Ну, а з ким ви…
— …обговорюю свої справи? З іншою. Є я, а є інші. Знаєте, з’ясували, що під ЛСД починає зникати відособленість. Різні его втрачають свої чіткі форми. Та я ніколи не вживав наркотики, я вирішив лишитись у відносній параної, коли я принаймні знаю, хто я і хто інші. Може, тому ви й відмовилися від участі в тому експерименті, місіс Маас? — Він звів гвинтівку і посміхнувся їй. — Ну, що ж. Очевидно ви маєте передати мені якесь повідомлення. Від них. І що ж ви маєте сказати?
Едіпа знизала плечима:
— Згадайте про ваші соціальні зобов’язання, — запропонувала вона. — Примиріться з реальністю. Ви в меншості, а вогнева перевага на їхньому боці.
— Ах, у меншості? Ми й там були у меншості! — Він сторожко зирнув на неї.
— Де?
— Там, де я скорчив ту гримасу. Де я проходив стажування.
Вона приблизно здогадувалася, про що він говорив, але про всяк випадок перепитала:
— Де?
ebooksa