Коли вона їхала в автобусі, набитому втомленими неграми, які діставалися на нічні зміни по всьому місту, крізь задимлений салон зі спинки сидіння їй сяйнув поштовий ріжок, супроводжуваний написом СМЕРТЬ. Але, на відміну від ЗУЖИТІ, хтось дописав олівцем розшифрування: Супротив Марний Є Ріжку Тому.
Десь неподалік Філлмора вона знайшла цей символ, прикріплений до дошки оголошень пральні серед інших клаптиків паперу з пропозиціями дешевого прасування і няньок.
Усю ніч вона слухала в автобусах транзисторні радіо, в яких лунали пісні з останніх місць рейтингу топ-200, пісні, які ніколи не стануть популярними, чиї мелодії та тексти згинуть, ніби їх ніколи і не було. Мексиканське дівча, силкуючись почути одну з них крізь гарчання автобусного двигуна, підспівувала, наче завжди її пам’ятатиме, креслячи нігтем на вікні у серпанку від власного дихання поштові ріжки і серця.
Зійшовши в аеропорту та почуваючись невидимою, Едіпа підслухала гру в покер, де непохитний невдаха кожну свою втрату акуратно і сумлінно заносив до бухгалтерської книжечки, прикрашеної всередині карлючкуватими поштовими ріжками.
— Я в середньому повертаю 99,375 відсотки, пацани, — почула вона його слова. Інші, незнайомці, подивилися на нього — деякі ніяково, деякі роздратовано.
— Це середнє значення за 23 роки, — продовжував він, силкуючись усміхатися. — Ніколи оці мізерні відсотки не дають лишатися при своїх. Двадцять три роки. Я ніколи цього не здолаю. І чого б то не кинути? — Ніхто не відповів.
В одному з туалетів була реклама ACDC[154], що означало Аламедський Сільський Дивокульт Смерті, а поруч — поштова скринька та ріжок. Вони щомісяця обирали собі якусь жертву серед безневинних, доброчесних, соціально влаштованих і чемних громадян, вчиняли сексуальну наругу, а потім приносили у жертву. Номер Едіпа не записала.
На рейс авіакомпанії ТВЕ[155] до Майамі сідав неврівноважений хлопчина, який планував майнути вночі до океанаріумів для перемовин з дельфінами, які мають прийти на зміну людству. На прощання він пристрасно цілувався з матір’ю, активно користуючись язиком.
— Я напишу, ма, — не вгавав він.
— Пиши через ЗУЖИТІ, — сказала вона, — пам’ятай. Якщо скористаєшся іншою поштою, уряд розпечатає листа — дельфіни знавісніють.
— Я люблю тебе, ма, — казав він.
— Краще люби дельфінів, — порадила вона йому. — Пиши через ЗУЖИТІ.
Так і тривало. Едіпа підглядала і підслуховувала. З-поміж інших, їй трапився зварювальник з деформованим обличчям, який плекав свою потворність; дитина, що блукала вночі і яка ще до свого народження сумувала за смертю, як деякі вигнанці сумують за милою заколисливою порожнечею людської спільноти; негритянка з вигадливо-мармуровим шрамом уздовж пухкої щічки, для якої ритуал викиднів, які щоразу траплялися через різні причини, став тим самим, що для інших — ритуал народження, і присвячувався не безперервності роду, а навпаки — його вриванню; підстаркуватий нічний сторож, що жував шматок мила «Ейворі[156]», привчаючи свій здібний шлунок також до лосьйонів, освіжувачів повітря, тканин, тютюну і воску у безнадійній спробі те все засвоїти — усі обіцянки, усю ефективність, усі зради, усі виразки, поки не стало надто пізно; і навіть ще один підглядач, який тинявся під одним з усе ще освітлених вікон міста і шукав невідь-який специфічний образ. І так чи інакше, кожний психоз, кожне відхилення від норми, як запонка, наліпка, дурна карлючка, прикрашав поштовий ріжок. Вона вже настільки звиклася з очікуванням на нього, що, можливо, й не бачила його так часто, як згодом підказуватиме їй пам’ять. Можливо, вистачило б двох-трьох разів. Або навіть і того було забагато.
Автобусами і пішки вона мандрувала у світанок, віддавшись невластивому їй фаталізму. Куди поділася та Едіпа, яка так сміливо прибула сюди із Сан-Нарцисо? Та оптимістична крихітка, яка, подібно приватному детективу у якійсь старій радіовиставі, вважала, що все, що потрібно задля розв’язання будь-якої великої таємниці, це мужність, винахідливість і свобода від зашкарублих копівських правил.
Але рано чи пізно приватний детектив отримує удар. Їхнім ударом був нічний надмір поштових ріжків, це їхнє злоякісне відтворення. Вони знали її больові точки та ганглії її оптимізму, і поступово, крок за кроком, вони її паралізували.
Минулої ночі її цікавило, які підпільники, окрім кількох уже їй відомих, тримали зв’язок через систему ЗУЖИТІ. Та на світанку в неї вже виникло природне запитання — а хто з підпільників нею не користувався? Якщо, на думку Хесуса Аррабаля, яку він висловив багато років тому на пляжі в Масатлані, дива — це вторгнення іншого світу у цей, цілунок космічних більярдних куль, то кожен з цих нічних поштових ріжків є таким самим дивом. Бо тут було очевидне існування бозна-скількох громадян, які свідомо відмовилися від зв’язку через Пошту США. Це була не зрада і навіть не акт непокори. А був це свідомий вихід з обігу життя Республіки, вилучення з її механізму. І неважливо, через що саме вони потерпали — через ненависть, байдужість до їхніх голосів, їхні прорахунки, просте невігластво, але цей вихід був їхнім власним, непублічним, таємним. Оскільки вони не могли вийти у порожнечу (чи могли?), мав існувати окремий, мовчазний, непомітний світ.
Якраз перед ранковим часом пік у центрі на Говард-Стрит вона зійшла з маршрутки, старезний водій якої кожен день закінчував собі у збиток, і вирушила до Ембаркадеро[157]. Вона знала, що жахливо виглядає — кісточки пальців усі чорні через олівець для очей і стерту туш, у роті несвіжий присмак випивки та кави. Крізь прочинені двері на сходах, що вели у стерильний аромат сутінок мебльованих кімнат, вона побачила зіщуленого старигана, якого трусило від невідомого їй горя. Його восково-бліді руки затуляли обличчя. На лівій руці вона розгледіла старе чорнильне татуювання у вигляді поштового ріжка, блякле і розмите. Зачарована, вона увійшла в тінь та, вагаючись на кожній сходинці, піднялася риплячими східцями. Коли вона була за три кроки від нього, він прибрав руки, і її спинила руїна обличчя старого та жах, що палахкотів у полопаних капілярах його очей.
— Я можу вам чимось допомогти? — вона вся тремтіла від утоми.
— Моя дружина у Фресно[158], — сказав він. Він був у старомодному двобортному костюмі, зашмульганій сірій сорочці, широкій краватці та без капелюха. — Я кинув її. Так давно, що й не згадаю. А оце для неї. — Він дав Едіпі листа, що виглядав так, наче його носили із собою роками. — Вкиньте його сюди, — і він підняв руку з татуюванням та подивився їй в очі, — ви знаєте. Я не можу туди піти. Тепер це занадто далеко, і в мене була важка ніч.
— Авжеж, — сказала вона. — Але я нова у місті. Не знаю, де це.
ebooksa