Едіпа сиділа, почуваючись так само самотньо, як і завжди, усвідомивши, що вона тепер єдина жінка в кімнаті, набитій п’яними гомосексуалістами. Історія мого життя, подумала вона, Мучо зі мною не розмовляє, Гілеріус не слухає, Клерк Максвелл навіть не глянув на мене, а з цими взагалі бозна-що. Її охопив розпач, як буває, коли ніхто довкола не цікавить тебе в сексуальному сенсі. Вона вловлювала місцевий спектр почуттів, що варіювався від нестримної ненависті (індіанського вигляду підліток із сивиною у закладеному за вуха волоссі до плечей і в гостроносих ковбойських чоботях) до сухого оцінювання (ССівський тип у рогових окулярах, який вирячився на її ноги, прагнучи з’ясувати, чи вона трансвестит), від жодного з яких їй не варто було очікувати нічого доброго. Тож невдовзі вона підвелася, залишила «Грецький Спосіб» і знову опинилася в місті, в інфікованому місті.
І збавила решту ночі на пошуки знаку поштового ріжка Тристеро. У Чайнатауні, у темному вікні травника, їй здалося, що вона побачила його серед знаків ідеограм[144]. Однак вуличне освітлення було тьмяне. Пізніше, на тротуарі, вона побачила їх два, намальованих крейдою, за 20 футів один від одного. Між ними — складний масив квадратів, деякі з літерами, деякі з числами. Дитяча гра? Місця на мапі, дати таємної історії? Вона скопіювала діаграму в записник. Коли звела очі, чоловік, можливо, у чорному вбранні стояв у дверях за півкварталу від неї і спостерігав, їй здалося, що вона побачила піднятий комір, та цього разу вирішила не спокушати долю; повернулася тим самим шляхом, що й прийшла. Серце вискакувало. На розі якраз зупинився автобус, і вона кинулася до нього.
Потім вона їздила автобусами, лише час від часу виходячи, щоб не заснути. Ті фрагменти снів, які вона бачила, були пов’язані з поштовим ріжком. Можливо, пізніше їй буде нелегко відмежувати реальність від сновидінь цієї ночі.
На якомусь невизначеному пасажі в лункій партитурі ночі Едіпа вирішила, що вона у безпеці, що щось, можливо, лише її поступово згасаюче сп’яніння, захищатиме її. Місто належало їй, створене й облизане звичайними словами й образами (космополіт, культура, канатна дорога), воно ніколи не було таким раніше: цієї ночі вона безпечно мандрувала аж до віддалених розгалужень його кровотоку — капілярів, таких малих, що в них можна було лише зазирнути, чи судин, що сплелися безсоромними муніципальними слідами від засосів, які на шкірі міста помічали всі, окрім туристів. Цієї ночі їй ніщо не могло зашкодити; ніщо й не зашкодило. Повторюваність знаків мала безболісно припинитися і, можливо, вивітритися, а чи навіть перемішатися і пощезнути з її пам’яті.
У парку «Золоті ворота» вона наштовхнулася на зграйку дітей у нічних сорочечках, які сказали їй, що їм сниться це їхнє зібрання і що це сновидіння нічим не відрізняється від неспання, тому вранці вони почувалися втомленими, ніби не спали більшу частину ночі. Коли їхні матері думали, що вони гралися на вулиці, вони насправді тулились у шафах сусідських будинків, на помостах у кронах дерев, у таємних кублах серед живоплотів, відсипаючись і надолужуючи ці години. Вони не боялися нічних жахіть, усередині їхнього кола горів уявний вогонь, і їм не було потрібно нічого, крім свого власного непроникного почуття спільності. Вони знали про поштовий ріжок, та нічого не чули про крейдяну гру, помічену Едіпою на тротуарі. У грі зі скакалкою потрібен тільки один малюнок, пояснила дівчинка: ти почергово наступаєш на петлю, на дзвіночок і на сурдину, а подружка співає:
— Тобто Турн і Таксис?
Але вони такого ніколи не чули. І відтак продовжили зігрівати руки біля невидимого вогнища. Натомість Едіпа просто припинила в них вірити.
У цілодобовому мексиканському брудному генделику, який працював усю ніч, вона знайшла уламок власного минулого у вигляді такого собі Хесуса Аррабаля, який сидів у кутку під телевізором, поволі помішуючи курячою ніжкою каламутний суп у мисці.
— Егей, — привітав він Едіпу, — ви та леді з Масатлана. — Він кивком запросив її сісти.
— Усе-то ви, Хесусе, пам’ятаєте, — відповіла Едіпа, — навіть туристів. — Як там ваше ЦРУ? — Вона мала на увазі не Центральне розвідувальне управління, як можна було подумати, а підпільну мексиканську організацію, відому як анархістський Центр Революційних Ультра-змов, що була відомою ще за часів братів Флорес Маґон[145], а потім перебувала у нетривкому союзі із Сапатою[146].
— Як бачте. У вигнанні, — він обвів рукою навколо. Він був співвласником цього місця разом з одним юкатеко[147], який усе ще вірив у Революцію.
— А ви? Досі з тим грінго, який витрачає на вас купу грошей? Із тим химерним олігархом?
— Він помер.
— Ox, pobrecito[148].
Вони познайомилися з Хесусом Аррабалем на пляжі, де він раніше анонсував проведення антиурядового мітингу. Ніхто не з’явився. Тож він завів розмову з Інверариті, із ворогом, якого, згідно зі своїм вченням, він мав наставити на праведний шлях. Пірс, зважаючи на його манеру у присутності недоброзичливців поводитися нейтрально, не мав що сказати Аррабалю; він так досконало вдавав багатого нестерпного грінго, що Едіпа помітила, як передпліччя анархіста вкрилося сиротами, і це сталося не через тихоокеанський бриз. Тільки-но Пірс гайнув серфити, як Аррабаль запитав її, чи він такий насправді, чи, може, шпигун, або ж просто кепкує з нього. Едіпа не знала.
— Знаєте, у чому полягає диво? Не в тому, що сказав Бакунін[149]. А у вторгненні іншого світу в цей. Більшість часу ми мирно співіснуємо, але коли зіштовхуємося, тут таки стається катаклізм. Як і церква, яку ми ненавидимо, анархісти теж вірять в інший світ. Той, де революції спалахують спонтанно і без лідера, і душі наділені здатністю до погодження, що дає змогу масам без зусиль працювати разом, автоматично, так, ніби тіла працюють самі собою. І все ж, seňá[150], якщо щось із цього колись трапиться, я теж міг би оголосити це дивом. Анархістським дивом. Як ваш друг. Він якраз чисте уособлення того, із чим ми боремося. У Мексиці privilegiado[151] єдині, хто, у кінцевому підсумку, завжди отримує спокуту. Тут нічого дивовижного. Та ваш друг, якщо він не жартує, лякає мене так само, як індіанця з’ява Пресвятої Діви.
У наступні роки Едіпа згадувала Хесуса, бо він розгледів це у Пірсові, а вона — ні. Тепер, п’ючи густу теплувату каву з глиняного горнятка, вийнятого з юкатецької пічки, і слухаючи Хесусові оповідки про змову, вона подумала, що, можливо, без того Пірсового дива, яке його заспокоїло, Хесус, може б, не полишив ЦРУ і не став би одним із тих багатьох ПРІістів[152], і тоді б ніколи не був змушений вирушати у вигнання.
Мертвий Інверариті, як і Демон Максвелла, був ланкою цього збігу. Без нього ні вона, ні Хесус точно б не були саме тут і саме тепер. Цього було досить: зашифроване попередження. А що, коли тієї ночі випав шанс? Тож її погляд випадково натрапив на давню скручену копію анархо-синдикалістської газети «
— Усе ще приходять, — сказав Аррабаль. — Невже вони так довго йдуть поштою? Чи моє ім’я внесли замість іншого померлого учасника? Хіба справді вже минуло шістдесят років? Чи це передрук? Зайві питання, я — піхотинець. У командування свої резони. — Із цією думкою вона повернулася назад у ніч.
На міському пляжі, коли вже давно позачинялися ятки з піцою й атракціони, вона безпечно йшла крізь примарну каламуть шибеників у легких клубних куртках з вишитим поштовим ріжком, що у місячному світлі виблискував щирим сріблом. Вони всі були накурені, нанюхані або обколоті і, мабуть, зовсім її не помічали.
ebooksa