Приховані малюнки

Вона хитає головою і сміється.

— Присягаюсь, він не навіжений. Це просто й справді такий дивний період. У багатьох дітей є уявні друзі. Мої колеги-педіатри кажуть, що це дуже поширене явище.

У голосі Керолайн вчувається збентеження, і я поспішаю запевнити її, що все, звісно, абсолютно нормально.

— Б’юсь об заклад, це через переїзд. Він придумав її, щоб мати з ким гратися.

— Мені б тільки хотілося, щоб вона не була така химерна на вигляд. Хіба ж таке почепиш на холодильник? — Керолайн перевертає малюнок лицьовою стороною донизу і ховає його в стосику серед інших малюнків. — Але в цьому й уся штука, Меллорі: коли ти почнеш тут працювати, б’юсь об заклад, що він зовсім її забуде. Адже йому буде так цікаво з новою нянею!

І мені подобається, як вона все це каже — ніби співбесіда закінчилась, я вже отримала роботу, і тепер ми просто вирішуємо якусь проблему.

— Упевнена, що тутешні гральні майданчики аж кишать дітьми, — відповідаю. — Я зроблю все, щоб до початку занять у школі в Тедді з’явилася купа реальних друзів.

— Чудово, — каже Керолайн. У коридорі чуються кроки, і вона нахиляється ближче до мене. — А ще я хотіла попередити про свого чоловіка. Йому не дуже подобається твоя історія. Через наркотики. Тому він шукатиме причини відмовити. Але не хвилюйся.

— То що я маю…

— І називай його містером Максвеллом. Не Тедом. Йому це сподобається.

Перш ніж я встигаю запитати, що все це означає, Керолайн відхиляється, а в кімнату заходить її чоловік, несучи на стегні сяючого Тедді. Тед Максвелл старіший, ніж я очікувала, на добрих десять-п’ятнадцять років старший за Керолайн, високий, стрункий, із сивим волоссям, окулярами в темній оправі і з бородою. На ньому дизайнерські джинси, приношені туфлі-оксфорди і спортивний піджак поверх футболки з трикутним вирізом — одяг, який має вигляд повсякденно-недбалого, але коштує разів у десять більше, ніж можна собі уявити.

Керолайн вітає його поцілунком.

— Любий, це Меллорі.

Я підводжусь і тисну йому руку.

— Привіт, містере Максвелл.

— Вибачте за запізнення. Дещо сталося на роботі. — Вони з Керолайн обмінюються поглядами, і мені стає цікаво, чи часто там щось стається. — Як проходить співбесіда?

— Дуже добре, — каже Керолайн.

— Дуже-предуже добре! — вигукує Тедді. Він виривається з батькових рук і знову застрибує мені на коліна, ніби я Санта-Клаус і він хоче розповісти про все зі свого Різдвяного списку. — Меллорі, ти любиш гратися в хованки?

— Я дуже люблю гратися в хованки, — відповідаю. — Особливо у великих старих будинках, де багато кімнат.

— Так це ж у нас! — Тедді зачудовано роззирається по барлогу. — У нас великий старий будинок! І в ньому багато кімнат!